Чоловік її не помічав.
Поблизу дубового зеленого гайка, біля коноплища, в тому місці, яке має назву «Нижні будинки», дівчина раптом озирнулася, і цей рух спонукав чоловіка подивитися на неї. Вона зупинилася з таким виглядом, ніби якусь мить розглядала його, відтак нахилилась, і хлопцеві здалося, що вона щось написала пальцем на снігу. Потім вона випросталась і пішла далі, пришвидшивши крок, знову озирнулася, цим разом сміючись, і зникла, збочивши ліворуч, на стежку, обгороджену з обох боків, яка вела до Льєрського замку. Коли дівчина озирнулася вдруге, подорожній упізнав у пій Дерюшетту, одну з найчарівніших дівчат на острові.
Він не відчував найменшої потреби поспішати, отож опинився біля дубового гайка за рогом коноплища лиш через кілька хвилин. Він уже й забув думати про дівчину, яка втікла, і цілком імовірно, якби в ту хвилину в морі сплеснувся дельфін або з куща випурхнула вільшанка, він і далі йшов би своєю дорогою, втупивши очі в дельфіна чи вільшанку. Але трапилось так, що очі його були опущені додолу і погляд мимоволі впав на місце, де перед тим зупинилася дівчина. На снігу видніли сліди її ніжок, а поруч — слово, яке вона написала: «Жільят».
То було його ім'я.
Він називався Жільятом.
Довго стояв він, не зворухнувшись, довго дивився на своє ім'я, на сліди ніжок, на сніг. Потім рушив далі, сповнений глибокої задуми.
II. «Будинок на Пустирищі»
Жільят жив у сен-сансонській парафії. Його там не любили. На це були свої причини.
По-перше, він жив у домі, до якого навідувалась «нечиста сила». На островах Джерсей і Гернсей трапляється не раз таке, що де б ви не проходили — чи то пустельним закутком, чи людною вулицею — ви побачите будинок, вхід до якого забитий: дикий терен перегороджує вхід, до вікон першого поверху поприбивані цвяхами напівзгнилі обрізки дощок, вікна верхніх поверхів водночас позамикані і відчинені: рами замкнені на засуви, але шиби вибиті. Городець і двір, якщо вони є, заросли бур'яном, загорожа валилась; якщо є сад, його заглушила кропива, ожина та болиголов; не раз там побачиш диковинних комах, комини потріскалися, покрівля позападалася; з вулиці видно, що в кімнатах суцільний розгардіяш: дерево погнило, камінь поріс мохом. Шпалери попідклеювались і висять клаптями; є там і вимальовані шпалери, що були модні в давні часи, і графи Імперії, і матерчата, заткана півмісяцями оббивка часів Директорії, і поруччя та напівколони часів Людовика XVI. Густе павутиння, в якому позастрявали юрмища мух, вказує на те, що павуки тут розкошують. Подекуди на полиці можна побачити розбитий горщик. Отак виглядає дім, що його вподобала «нечиста сила». Чортяка навідується сюди вночі.
Будинок, як і людина, може стати трупом. Його вбивають забобони. Тоді він навіює жах. Таких будинків-мерців чимало на островах Ла-Маншу.
Мешканці сіл та приморських узбереж втрачають спокій, як тільки заведеш з ними мову про диявола. Населення Ла-Маншу, англійського архіпелагу і французького примор'я має про нього щонайточніші відомості. У диявола є свої намісники по всій землі. Напевно відомо, що Бельфагор — посол від пекла у Франції, Уджін — в Італії, Беліал — в Туреччині, Тамуз — в Іспанії, Мартіне — в Швейцарії, Маммон — в Англії. Сатана такий же імператор, як і всі інші. Мало того, він — Цезар. Його палац вражає пишнотою і розмахом: Дагон — головпий розпорядник по хлібу, Сукар Бенот — начальник над євнухами, Асмодей — банківник у картярській грі, Кобал — директор театру, Верделе — головний розпорядник церемоній, а Нібасс — блазень. Пан В'єрус — вчений муж, знавець вампіризму і дуже обізнаний демонограф, називає Ніббаса «великим майстром пародії».
Нормандські рибалки, відпливши в море, змушені вдаватися до всіляких заходів остороги, щоб знешкодити можливі диявольські витівки. Довгий час вірили, що на високій квадратній скелі Ортах, яка стоїть у відкритому морі між Оріньї і Каске, живе святий Маклу; багато бувалих моряків раніше стверджували, що бачили його дуже здаля, як він возсідав і читав книжку. І звісно ж, вони падали навколішки, пропливаючи повз скелю Ортах, поки легенда не розвіялася і не поступилася місцем чистій правді. Було встановлено, і тепер це вже всім відомо, хто саме обжився на скелі Ортах: не святий, а диявол. Той самий диявол, на ймення Жохмус, мерзенний лукавець; кілька століть він видавав себе за святого Маклу. Зрештою, сама церква іноді по-шивається в дурні. Дияволи Рагюель, Орібель та Тобіель зарахувалися до лику святих аж до 745 року, поки папа Захарій[66] не пронюхав, що вони за одні, та не вигнав їх геть. Такі заходи по чистці особового складу святих корисні, але щоб їх застосовувати, треба добро знатися на всілякій чортівні. Старожили краю розповідають — щоправда, ці факти дуже давні, — що католицьке населеная Нормандського архіпелагу мимо власної волі було колись ще в більш тісних зв'язках із дияволом, ніж гугенотське. Чому? Не знаємо. Одно певно: диявол дуже дошкуляє цій нечисленній купці віруючих. Він пройнявся до католиків ніжністю і занадився до них ходити надто часто, з чого можна зробити висновок, що диявол скоріше всього католик, ніж протестант. Чи не найбільш нестерпним були його нічні товариські витівки: він узяв за звичку навідуватись до подружнього ложа католицьких пар і саме в той момент, коли чоловік спав міцним сном, а жінка дрімала. З цього виникали різні катавасії. Патульє[67] вважав, що Вольтера було зачато саме в такий спосіб. У цьому нема нічого неправдоподібного. Аналогічні випадки, зрештою, дужо добре відомі і записані в книгах заклинань бісів під рубрикою: De erroribus nocturnis et de semine diabolorum[68]. Диявол особливо розходився в Сент-Ельє в кінці минулого століття — слід думати, що цю кару було наслано за гріхи революції. Наслідки революційних потрясінь непередбачувані. Хай там як, але думка, що диявол може з'явитися, коли темно, посеред ночі, коли спиш, дуже турбувала багатьох благочесних жінок. Не дуже приємно пустити на світ якого-небудь Вольтера. Одна з них, добре налякана, вирішила порадитися з своїм проповідником, як у подібному делікатному випадку виплутатися з халепи. Сповідник порадив їй: «Щоб упевнитись, з ким маєте справу — з дияволом чи з чоловіком, — помацайте його лоба; якщо намацаєте роги, то будьте певні…» — «В чому?» — запитала жінка.