Йому часто доводилось бачити в чистій, ідеально прозорій воді незвичайних, великих, різноманітних за формою тварин із породи медуз, які, коли їх вийняти з води, скидалися на м'який кришталь, а коли знову кинути в воду, ставали подібні до неї своєю безплотністю і кольором, зовсім непомітні в своєму середовищі, майже зникали, тож він дійшов висновку, що раз прозорі живі істоти населяють воду, то інші прозорі живі істоти можуть населяти повітря. Птахи не є насельниками повітря. Вони в ньому такі ж, як земноводні у воді. Жільят не припускав думки, що в повітрі нема живих істот. Він говорив: «Якщо море сповнене життя, то чому ж має бути пустельною атмосфера? Живі істоти кольору повітря, напевно, зливаються зі світлом і тому щезають з наших очей. Хто доведе, що їх зовсім нема? Якщо порівняти повітря з водою, то можна твердити, що в ньому повинні бути свої риби, так само, як у морі — свої. Ці повітряні риби прозорі; це передбачив творець за для нашого і їхнього блага: пропускаючи крізь себе світло і не залишаючи ніякої тіні, вони не залишають у наших очах ніяких обрисів, тому ми нічого про них не знаємо і нам не вдасться їх спіймати». Жільят був певен, що якби вдалося вицідити атмосферу і ловити в ній так, як ловлять у спущеному ставку, то можна було б виявити тьму-тьмущу найдивовижніших істот. «І, — додавав він замислено, — тоді багато дечого з'ясувалося б».
Замріяність — а вона є думкою в стані туманності — межує зі сном і тяжіє до нього, як до своєї межі. Повітря, населене прозорими істотами, було б початком невідомого, але за ним відкриваються широкі ворота в царину можливого. Там інші істоти, там інші явища. Нічого надприродного, тільки таємне продовження безконечної природи. Жільят у своєму діяльному неробстві, яке заповнювало його життя, був незвичайним спостерігачем. Він доходив до того, що його спостереження поширились навіть на сон. Сон — це осягання неможливого, яке ми називаємо також неправдоподібним. Світ сновидінь — воістину цілий світ. Ніч сама собою всесвіт. Фізична субстанція людини, яка перебуває під тягарем атмосферного стовпа п'ятнадцять льє заввишки, під вечір виснажується; людина падає від утоми, вона засинає, відпочиває, очі її заплющені; і перед її напівсонним мозком, далеко не таким бездіяльним, як заведено думати, відкривається нове бачення, перед людиною з'являється Невідоме. Темні марева невідомого світу постають перед людиною зовсім близько, осягально, — чи тому, що справді зв'язані з нею, Чи тому, що примарна глибина безодні ніби насувається на неї, і здається, що незримі насельники безмежжя приходять, щоб подивитися на нас, що вони цікавляться нами, мешканцями землі: якісь тіні чи то піднімаються, чи то опускаються, пропливаючи повз нас у сутінках; ми спостерігаємо потойбічне, і перед нами постає нове життя, воно виникає і розсіюється, в ньому діємо ми і ще якісь сили; і ось перед людиною, що спить, перебуваючи на межі осягального і позасвідомого, проходять небачені тварюки, нечувані рослини, грізні або усміхнені безплотні істоти — всі оті духи, личини, вовкулаки, гідри, привиди та інша потороча, місячне сяйво в безмісячному небі, вся ця таємна різноманітність нічного чуда, всі ці з'яви і зникнення серед скаламученої темені, видива, які пролітають у мороці, — все те загадкове, що ми називаємо сновидінням і що є не чим іншим, як нашим наближенням до невидимої дійсності. Сон — це акваріум ночі. Саме так міркував Жільят.
VIII. Крісло Гільд-Гольм-Ур
Даремно було б шукати сьогодні в затоці Уме будинок Жільята, його город і маленьку бухточку, де він тримав свій бот. «Будинок на Пустирищі» більше не існує. Півострівець, на якому він стояв, розвалився під ударами кирки руйначів узбережжя, його повантажили віз за возом на судна торгівців гранітом та скупників скель. Він перетворився в столичну набережну, церкву, палац. Гребінь підводного гірського пасма давно вже став частиною Лондона.