Випромінювати радість, розсівати щастя, яскріти сяйвом посеред мороку, бути позолотою долі, бути самою гармонією, самою грацією, самою миловидністю — значить виявляти вам благодіяння. Прекрасне впливає на мене благодійно саме тому, що воно прекрасне. Красуня володіє таємничою силою чарування, неподоланною для оточуючих; іноді вона сама цього не знає, і тоді її чар ще могутніший; її присутність озорює, її приближення зігріває; вона проходить повз вас, і ви задоволені; вона зупиняється, і ви щасливі: бачити її — значить жити; вона — ранкова зоря у людській подобі; її покликання — існувати, і цього досить, вона перетворює ваш дім в Едем; райську благодать випромінюють всі її клітини, вона дарує високу радість усім і всьому, не завдаючи собі ніякого труду, хіба що дихаючи з вами одним і тим же повітрям. В її усмішці, котра не знати від чого полегшує той величезний важкий ланцюг, який спільно тягнуть усі смертні; в цьому, хочу вам сказати, є щось божественне. Такою усмішкою обдаровувала світ і Дерюшетта. Навіть більше: сама Дерюшетта була усмішкою. Є щось таке, що розкриває нашу душу більше, ніж наше обличчя, — це його вираз; є щось таке, що розкриває її більше, ніж сам вираз обличчя, — це наша усмішка. Коли Дерюшетта усміхалася, вона була справжньою Дерюшеттою.
Хист заворожувати серця — в крові гернсейок та джерсейок. Жінки, особливо дівчата, наділені квітучою, непідробною красою. Білість саксонок поєднується в них зі свіжістю нормандок. Рожеві щічки, бездонні погляди синіх очей. Цим поглядам бракує озореності. Їх пригашує англійське виховання. Ці ясні очі стануть чарівними, коли в них з'явиться глибина парижанок. На щастя, Париж ще не ввійшов у душу англійок. Дерюшетта не була парижанкою, але не була вона і гернсейкою. Вона народилася в порту Сен-П'єр, а виховав її мес Летьєрі. Він поставив собі за мету виростити її чарівливою істотою, і йому це вдалося.
Безпечний погляд Дерюшетти був мимовільно задерикуватий. Вона, можливо, й не знала, що означає слово «кохання», і закохувала в себе без будь-якого намислу. Про одруження вона і не думала. Якийсь статечний добродій з емігрантів, що пустив коріння в Сен-Сансоні, сказав про неї: «Ця ляля вміє пускати бісики». У Дерюшетти були найгарніші на світі ручки і такі ж ніжки — «чотири мушині лапки», як казав про них мес Летьєрі. Вся її постать дихала добротою і ніжністю; замість родини і багатства в неї був дядько — мес Летьєрі, замість праці — дозвільне життя, замість таланту — декілька пісеньок, замість освіти — краса, замість розуму — невинність, замість серця — незнання; вона була то чарівливо зманіжена, як креолка, то пустотлива і жвава, то по-дитячому весела і задерикувата, то замріяна і сумна; одягалася вона в дусі гернсейських модниць, красиво, але строкато, протягом усього року носила капелюшки з квітами; у неї були каштанові коси, нічим не охмарений лоб, гнучка, спокуслива шийка, біла, влітку де-не-де поцяткована веснянками шкіра, повні, свіжі вуста, а на устах заманлива і небезпечна сяйлива усмішка. Така була Дерюшетта.
Іноді увечері, після заходу сонця, тієї миті, коли ніч спадає на море, коли темрява надає хвилям жахного вигляду, можна було побачити, як у вузьку горловину сен-сансонської гавані на гребенях лиховісних бурунів вповзала, свистячи і відпльовуючись, якась безформна махина, якийсь потворний обрис, страховище, яке гарчало, як звір, і курилося, як вулкан; було воно схоже на гідру, що, пускаючи піняву слину і з тріскотом б'ючи плавниками об воду, кинулася, роззявивши вогнедишну пащеку, на місто, тягнучи за собою хвіст диму. То була Дюранда.