З того вечора час від часу в одну й ту ж пору, особливо коли ночі були темні, ця музика повторювалася. Дерюшетті це не дуже подобалося.
IV
Для дядька-мовчуна вечірня серенада —
І спати не дає, й не втіха, а завада.
Минуло чотири роки.
Дерюшетті виповнилося двадцять один, а вона все ще не вийшла заміж. Хтось, десь, колись написав: «Невідчепна ідея — як свердло: щороку вона вгвинчується в голову на один оберт. Якщо ми хочемо вирвати її першого року, то доводиться виривати з волоссям, на другий рік — розірвавши шкіру, на третій — проломивши череп, на четвертий — витягнувши мозок».
Для Жільята настав цей четвертий рік.
Він іще й досі не обізвався до Дерюшетти жодним словом. Він здаля думав про цю чарівну дівчину. От і все.
Якось, випадково потрапивши в Сен-Сансон і побачивши Дерюшетту, котра про щось щебетала з месом Летьєрі біля порога «Оселі відважних» навпроти дверей, що виходили на набережну, Жільят наважився підійти до них зовсім близько. Він був майже впевнений, що вона посміхнулась йому, коли він проходив поруч. У цьому не було нічого неможливого.
Дерюшетта й досі час від часу чула звуки волинки.
Чув цю волинку і мес Летьєрі. Кінець кінцем він звернув увагу на настирливу музику під вікнами Дерюшетти. Гра була ніжна, і ця обставина обтяжувала вину. Нічний залицяльник був йому прикрий. Він збирався видати Дерюшетту заміж у свій час, коли їй захочеться і коли захочеться йому, просто і ясно: без усяких там романів і без музики. Терпець йому урвався, він став пристежувати, і йому здалося, що він запримітив Жільята. Вій запустив пальці в бакенбарди — явна ознака гніву — й почав виявляти своє невдоволення вголос: «І чого він там мекає, той бевзь! Закохався в Дерюшетту, зрозуміло. Та марно збавляєш час. Хочеш мати Дерюшетту — звертайся до мене, тільки без дудки».
Важлива подія, про яку вже говорили давненько, нарешті сталася. Було оповіщено, що превелебного Жакмена Ерода настановлено намісником єпископа Вінчестерського, деканом острова Гернсею і священником порту Сен-П'єр, що він залишить Сен-Сансон і перебереться в Сен-П'єр, як тільки появиться його наступник.
Нового пресвітера чекали з дня на день. Цей пастор, дворянин, родом з Нормандії, називався Жое-Ебенезер Кодре, в англійській вимові — Коудрі. Про майбутнього священика ходили різні чутки — добрі й погані. Говорили, що він бідний і молодий, але його молодість компенсувалася знаннями, а бідність — надіями на майбутнє. На спеціальній мові, створеній для багачів і їхніх спадкоємців, чужа смерть називається надією. Він був племінником та спадкоємцем старого і дуже маєтного декана із Сен-Азафа. Помре священик, і його племінник розбагатіє. Пан Ебенезер Кодре походив зі знатного роду, він майже мав право на високий титул. Що ж до його переконань, то міркували по-різному. Він належав до англіканської церкви, але, за словами єпископа Тілотсона, був «неприборканий», тобто дуже нетерпимий. Biн виступав проти фарисейства — і скоріше схилявся до пресвітеріанської, ніж до єпископальної церкви. Він мріяв про первісну церкву, коли Адам мав право вибирати Єву, а Фрументан, єпископ Ієраполіський[98], викравши дівчину, щоб узяти собі за дружину, сказав її батькам: «Так хоче вона, й так хочу я, ви більше їй не батько, а ви — не мати. Я ангел Ієраполіса, а вона — моя дружина. Наш отець — бог». Якщо вірити людським обмовам, пан Ебенезер Кодре відводив заповіді: «Шануй батька і матір своїх» друге місце, а на першому місці ставив іншу набагато важливішу, на його думку, заповідь: «Чоловік і жінка — одне тіло. Хай жінка покине батька і матір своїх і хай іде за чоловіком». Зрештою, прагнення обмежувати батьківську владу й заохочувати за допомогою релігії всі види подружніх зв'язків властиве протестантизму скрізь, особливо в Англії, а ще більше — в Америці.