1862 року на цьому рифові поставлено маяк. Нині риф Гануа освітлює шлях кораблям, яких раніше збивав із дороги; в руках у пастки виявився палаючий смолоскип. Тепер моряки вдивляються в обрій, розшукуючи це кам'яне громаддя, як свого рятівника й путівника, а раніше вони тікали від нього, як від лиходія. Скелі Гануа зробили безпечною ту безмежну океанську просторінь, на яку давніше навівали жах. Начеб розбійник став охоронцем порядку.
Є три Гануа: Великий, Малий і Чайка. «Червоний вогонь» палає тепер якраз на Малому Гануа. Риф оточений скелями, частина з них захована під водою, інша — виринає з неї, він же — вищий від них усіх. У нього, як у фортеці, свої аванпости: з боку відкритого моря кордон з тринадцяти скель, на півночі — дві підводні брили: Високі вила та Шпичаки і піщана мілина Еруе; на півдні — три стрімчаки: Кішка, Дірявий і Гарпун; далі — дві мілини: Південна і Муе; крім того, перед самим Пленмоном нарівні з поверхнею води — Західна купа гороху.
Переплисти протоку між Гануа і Пленмоном хоч і важко, але можливо. Як відомо, це був один із подвигів сьєра Клюбена. Плавець, який знає тутешні мілини, може перепочити двічі: на Круглій скелі й далі, трохи звернувши вліво, — на Червоній скелі.
V. Руїнники гнізд
Саме тієї суботи, яку сьєр Клюбен провів у Тортвалі, певно, і сталася предивна історія, попервах мало кому відома в околиці; тільки згодом вона спливла на поверхню. Тому що багато речей, як ми вже казали, залишаються невідомими через те, що їхні очевидці зазнали великого страху.
В ніч проти неділі — ми зазначаємо час точно й гадаємо, що не помиляємося, — троє хлопчаків видряпалися на крутий пленмонський берег. Хлопці поверталися додому, в селище. Весь день вони були на морі. То були руйначі гнізд, місцевого мовою — «гніздодери». На будь-якому узбережжі, де є нависні скелі й щілини в кам'яному громадді, ватаги дітлахів спустошують пташині гнізда. Ми уже згадували мимохідь про них. Читач, напевно, пригадує, що Жільят турбувався про птахів і про дітей. Гніздодери — це, так би мовити, океанські вітрогони, хлопці не з боязких. Над узбережжям нависла непроникна темінь. Товсті лахмани хмар, нагромаджених одна на одну, затуляли небосхил. На тортвальській дзвіниці, круглій і шпичастій, як шапка чорнокнижника, щойно вибило третю годину за північ.
Чому ж хлоп'ята поверталися так пізно? Все дуже просто. Вони розшукували яйця чайок на Західній купі гороху. Весна була тепла, і птахи рано почали свої любовні ігрища. Хлопці ганялися за пернатими самками й самцями, які кружляли над гніздами, і, захоплені цими азартними ловами, забули про час. Їх оточила з усіх боків хвиля припливу; вони не встигли своєчасно повернутися в бухточку, де залишили свого човна, і змушені були перечекати час припливу на одній із вершин Західної купи гороху. Ось чому вони поверталися так пізно. Звичайно матері чекали на них в гарячковій тривозі, але радість повернення враз заступав гнів, а накипілі сльози оберталися для синів стусанами. Отож хлоп'ята хоч і квапились, та водночас і побоювалися. Вони, так би мовити, поспішали повільно, бо відчували інстинктивну (чи підсвідому) нехіть повертатися додому. Адже там на них чекали обійми впереміш із ляпасами. Тільки одному з хлопчаків нічого було боятись. Він був сиротою. У малого французика не було ні батька, ні матері, і зараз він навіть радів, що його не зустріне рідна ненька. Ніхто ним не цікавився, тому й ні від кого було чекати прочухана. Двоє інших були гернсейцями з тортвальської парафії.
Видряпавшись на високий крутосхил, троє гніздодерів опинилися на плоскогір'ї, де стояв будинок і де водилася нечиста сила.
На них ураз напав страх, що траплялося з будь-яким перехожим, з дитиною особливо, та ще такої пори і в такому місці.
Їм захотілося сю ж мить дременути, та водночас і постояти, подивитися. Вони зупинилися.
Задивились на будинок. Він був чорний і страхітливий.
Посеред пустельного плоскогір'я височіла похмура громада, якийсь огидний наріст правильної форми, якась квадратна брила, щось схоже на велетенський вівтар у пеклі.
Першою думкою хлопців було чкурнути звідсіль, другою — підійти якнайближче. Їм ніколи не випадало бачити цей будинок о такій глупій нічній порі. А зазнати страху — ой, як цікаво! З ними був маленький французик, тому вони підійшли до будинку. Відомо, що французи ні в що не вірять.
Зрештою, опинитися в небезпеці гуртом веселіше, ніж одному; підбадьорює вже те, що страх поділиться на трьох.