Раптом щось чорне, подібне до людської постаті, затулило ззовні одне вікно, а тоді зникло в глибині будинку — так, начеб хтось туди вліз.
У дім крізь вікно звичайно влізають злодії.
Світло ще раз спалахнуло, потім погасло і більше не з'являлося. Дім знову оповився темрявою. І враз почувся шум.
Він був схожий на людські голоси. Завжди так буває: коли бачиш — не чуєш, коли не бачиш — чуєш.
Ніч на морі беззвучна особливо. Безмовність темряви там глибша, ніж будь-де. В цій бурхливій просторіні, де не почуваєш і помаху крил орла, у штиль можна, мабуть, почути, як летить муха. Довкружна могильна тиша надавала лиховісної чіткості звукам, які долітали з будинку.
— Ходімо подивимося, — сказав французик. І ступив крок уперед.
Двох інших пойняв такий страх, що зважились піти за ним. Втікати вони вже не насмілювались.
Коли вони проминули велику купу хмизу, яка невідомо чому підбадьорила їх у цьому пустельному місці, із поблизького куща вилетіла сова. Зашелестіло віття. В нерівному, косому польоті сови є щось моторошне. Злетівши вгору, птах прошмигнув поруч з дітьми, втупившись у них своїми круглими очима, які блищали в темряві ночі.
За плечима французика завагались.
А він почав дражнити сову:
— Горобчику, ти спізнився. Мені не до тебе. Все одно подивлюсь.
І пішов далі.
Тріск гілок терну під його грубими черевиками, підбитими цвяхами, не заглушав голосів у домі; вони звучали то голосніше, то тихіше, з тією спокійною інтонацією і безперервністю, з якою звичайно ведеться бесіда. Трохи згодом французик мовив:
— А взагалі у привидів вірять самі лишень дурні. Зухвальство товариша в хвилину небезпеки підтримує відстаючих і штовхає їх уперед.
Обидва тортвальські хлопчаки знову рушили з місця, ступаючи слід у слід за своїм ватажком.
Їм здавалося, що дім, який навідує нечиста сила, незмірно збільшується. В оптичній ілюзії, викликаній страхом, була частка істини. Дім і справді виростав, бо вони до нього наближалися.
Тим часом голоси, які долітали з будинку, ставали все чіткішими. Діти прислухалися. Слух теж має здатність перебільшувати. То було не шушукання, а щось голосніше, ніж шепотіння, і тихіше від гомону юрби. Час від часу те чи інше чіткіше вимовлене слово долітало до їхніх вух. Зрозуміти ці слова було неможливо, вони звучали незвично. Хлопці зупинилися, прислухаючись, відтак знову починали йти.
— Привиди розбалакались, — прошепотів учень конопатника, — але я не вірю в ніяких привидів.
Юимм тортвальцям дуже захотілося шмигнути за купу хмизу, але вона була вже від них далеко, а їхній приятель конопатник усе йшов та йшов до будинку. Йти за ним було страшно, але втікати від нього ще страшніше.
Розгублено, крок за кроком, вони плелися за французиком.
Учень конопатника обернувся до них і сказав:
— Ви самі добре знаєте, що все те побрехеньки. Нічого там нема.
Дім усе більшав та й більшав. А голоси ставали дедалі виразнішими.
Вони знову підійшли до нього.
Тут вони побачили, що в домі ледь жевріє світло. То був тьмяний вогник, який горить звичайно, як ми щойно згадували, в потаємному ліхтарі або освітлює відьомські шабаші.
Підійшовши ближче, хлопчаки зупинились.
Один із тортвальців, набравшись сміливості, зауважив:
— То не привиди, одні Білі дами.
— Що це там висить на вікні? — запитав другий.
— Щось схоже на вірьовку.
— То ж гадюка!
— Ні, вірьовка повішеного, — мовив поважно французик. — Вони беруть її на щастя. Але я в її чудодійну силу не вірю.
І трьома стрибками, бо то вже були не кроки, він опинився під самою стіною будинку. В його сміливості було щось гарячкове.
Два його приятелі, тремтячи, наслідували приклад ватажка, один став ліворуч, другий праворуч від нього, і обидва так притиснулися до нього, ніби приросли.
Вони припали вухом до стіни.
В будинку все ще точилася розмова.
Ось що казали один одному привиди по-іспанськи:
— Значить, вирішено.
— Авжеж.
— Домовились?
— Домовились.
— Чоловік чекатиме тут і може відплисти в Англію з Бласкіто.
— За гроші?
— За гроші.
— Бласкіто візьме його в свій баркас.
— Не питаючи, звідки він?