— Це нас не обходить.
— Не питаючи імені?
— А хто питає ім'я? Дивляться, чи товстий гаманець.
— Гаразд. Клієнт почекає в цьому домі.
— Хай набере харчів.
— Харчі будуть.
— У саквояжі, який я приніс.
— Дуже добре.
— Чи можу я залишити тут саквояж?
— Контрабандисти — не злодії.
— А ви самі коли від'їжджаєте?
— Завтра вранці. Якби ваш чоловік був готовий, поїхав би разом з нами.
— Він не готовий.
— То його справа.
— Скільки днів йому доведеться чекати отут?
— Два, три, чотири. День менше, день більше.
— Чи Бласкіто приїде напевно?
— Напевно.
— Сюди, в Пленмон?
— У Пленмон.
— Якого тижня?
— Наступного.
— А дня?
— У п'ятницю, в суботу чи неділю.
— Він не може обманути?
— Він мій тезко.
— Приїжджає за будь-якої погоди?
— За будь-якої. Він нічого не боїться. Я — Бласко, він — Бласкіто.
— Виходить, він неодмінно буде на Гернсеї?
— Я плаваю один місяць, другий — плавав він.
— Зрозуміло.
— Рахуючи з наступної суботи, рівно через тиждень, не мине й п'яти днів, як Бласкіто припливе.
— Ну, а якщо море розбурхається?
— Якщо буде негода?
— Еге ж.
— Бласкіто може приїхати трохи пізніше, але приїде обов'язково.
— Звідки?
— Із Більбао.
— Куди він виряджається?
— У Портленд.
— Гаразд.
— Або ж у Торбей.
— Тим краще.
— Ваш клієнт може бути спокійний.
— Бласкіто не зрадить?
— Зраджують тільки боягузи. А ми не з таких. Скоріше на долоні виросте волосся, ніж зрадить чесний мореплавець.
— Ніхто не чує, про що ми тут говоримо?
— Нас не можна ні побачити, ні почути. Страх обернув це місце на пустиню.
— Що правда, то правда.
— Хто б наважився нас підслухати?
— І я так думаю.
— А якби й підслухали, то не зрозуміли б. Ми говоримо своєю дивачною мовою, її тут ніхто не розуміє. Якщо розумієте ви, то, значить, ви з своїх.
— Я прийшов домовитись з вами.
— От і гаразд.
— Тепер я йду.
— Гаразд.
— Скажіть, будь ласка, як бути, коли пасажир захоче, щоб Бласкіто завіз його не в Портлеид і не в Торбей, а трохи далі?
— Нехай запасеться золотими.
— Тоді Бласкіто зробить усе, що захоче пасажир?
— Бласкіто зробить усе, що захочуть гроші.
— Чи довго їхати до Торбея?
— Скільки буде завгодно вітрові.
— Годин із вісім?
— Більш-менш.
— Бласкіто слухатиметься пасажира?
— Якщо море слухатиметься Бласкіто.
— Йому добре заплатять.
— Гроші — грошима, а вітер — вітром.
— Що так, то так.
— Людина з грошима робить усе, що може, бог із вітром робить усе, що хоче.
— Чоловік, який збирається виїхати з Бласкіто, прибуде сюди в п'ятницю.
— Гаразд.
— У який час прибуває Бласкіто?
— Вночі. Вночі припливаємо, вночі відпливаємо. Море — наша жінка, а темна нічка — рідна сестра. Жінка, трапляється, зраджує, а сестра — ніколи.
— Отже, все вирішено. Прощавайте, хлопці.
— На добраніч. А чарчину горілки на дорогу?
— Дякую.
— Це вам не наливка.
— То ви дали мені слово.
— Мене звати — «Чесне слово».
— Прощавайте.
— Ви джентльмен, я — рицар.
Безперечно, такою тарабарщиною могли говорити тільки чорти. Хлопці не стали слухати далі — стрілою помчали геть. Малий французик біг попереду: він теж нарешті все збагнув.
Наступного тижня у вівторок сьєр Клюбен знову привів Дюранду в Сен-Мало.
«Тамоліпас» усе ще стояв на рейді.
Сьєр Клюбен, пахкаючи люлькою, спитав господаря «Готелю Жана»:
— Коли ж відчалює врешті цей «Тамоліпас»?
— Післязавтра, в четвер, — відповів той.
Того вечора, попоївши за столом прибережних дозорців, супроти своєї звички сьєр Клюбен вийшов після вечері з дому. Ось чого його не було в конторі Дюранди, і він не взяв на борт майже ніякого вантажу. Цей вчинок був надто примітним як на таку сумлінну людину.
— Здається, він кілька хвилин гомонів зі своїм старим приятелем міняйлом.
Повернувся він години через дві з половиною після того, як на ногетській дзвіниці пробив сигнал гасити вогні. Цей бразільський сигнал подають о десятій годині. Значить, була вже дванадцята ночі.
VI. Жакресада
Років сорок тому в Сен-Мало був провулок, який називали Кутанше. Тепер від нього не залишилося й сліду: його знесли під час робіт по благоустрою міста. Там стояло два ряди дерев'яних будинків, похилених один до одного, розділених стічним рівчаком, — він і називався вулицею. Пішоходи пробиралися по ній, широко розставляючи ноги, щоб не вступити у воду, натикаючись головою на будинки праворуч і ліворуч. У цих ветхих спорудах нормандського середньовіччя майже людські профілі, чи не кожне руйновище скидається на відьму. Нижні поверхи начеб вдавлені всередину, висунуті вперед верхні, ламані острішки, залізні прикраси, які стирчать з усіх боків, прикидаються губами, підборіддями, носами і бровами. Слухове вікно — око, до того ж підсліпувате. Потріскана, поросла мохом стіна — щока. Будинки нахиляються лобами один до одного, начеб змовляються вчинити якийсь злочин. Прадавні назви — розбійницьке гніздо, вертеп, кишло — так чи інакше пов'язані з цими зразками архітектури.