— Гадаю, що так, але не можу поїхати відразу ж. Я зможу зробити це наприкінці тижня, якщо пощастить.
— Вам буде потрібне щеплення від віспи. Доцільно зробити щеплення ще й від холери, але це не обов'язково.
— Зі щепленнями у мене все гаразд, — я вийняв пачку сигарет, запропонувавши і їй, а коли вона заперечно похитала головою, закурив і поклав пачку знову в кишеню. — Містер Джефферсон сказав, що у вас є якісь листи від його сина. Мені потрібна кожна дрібка інформації, яку зможу отримати, в іншому разі така далека мандрівка стане лише гаянням часу.
— Я підготувала їх для вас.
Вона відчинила шухляду і вийняла з неї п'ять чи шість листів, які передала мені.
— Герман писав лише раз на рік. Боюся, що, крім адреси, ви з них мало про що дізнаєтеся.
Я проглянув листи, вони були дуже короткими. У кожному з них — настирливе прохання про гроші. Герман Джефферсон не був хорошим співбесідником за листуванням, та гроші, здавалося, неодмінно мав на думці. Він лише повідомляв, що перебуває у хорошому здоров'ї, однак йому не щастить, тож чи міг би батько якомога швидше дати йому гроші. Перший лист було написано п'ять років тому, а всі подальші приходили з річним інтервалом. Однак останній лист мене таки зацікавив. Він був надісланий рік тому.
«Готель “Небесна імперія”, Ваньчай
Дорогий тату,
я зустрів китаянку й одружуюся з нею. Її звати Джоан. У неї було дуже важке життя, вона біженка з Китаю, але гарна, розумна і з того типу жінок, які мені до вподоби. Припускаю, що мої новини тобі не сподобаються, однак ти завжди казав, що я повинен жити своїм власним життям, тож одружуюсь із нею. Я переконаний, що вона буде для мене хорошою дружиною. Я саме шукаю квартиру, та це нелегко, позаяк ціни ростуть. Можливо, ми залишимося тут у готелі. З певних причин це зручно. Та все ж я хотів би мати власний дім.
Сподіваюся, ти надішлеш нам своє благословення. Якщо надішлеш ще й чек на купівлю квартири, то ми будемо йому дуже раді.
Герман».
Я поклав лист.
— Це був його останній лист, — тихо сказала Джанет Вест. — Містер Джефферсон надзвичайно розсердився. Зателеграфував синові, забороняючи одруження. Більше він нічого не чув ані від нього, ані про нього, допоки десять днів тому не прийшло це.
Вона подала мені листа, написаного на дешевому поштовому папері, від якого відчувався слабкий запах сандалового дерева. Через поганий почерк прочитати його було нелегко.
«Готель “Небесна імперія”, Ваньчай
Містере Джефферсон!
Герман учора помер. Він потрапив в автокатастрофу. Він завжди казав, що хоче, аби його поховали вдома. У мене немає грошей, але якщо ви мені трохи надішлете, я привезу його назад, щоб поховали так, як він цього хотів. У мене немає грошей, щоб поховати його тут.
Джоан Джефферсон».
Цей зворушливий лист пройняв мене, і я уявив, як китайська дівчина раптом залишилася сама з непохованим тілом свого чоловіка, без грошей і без жодного майбутнього, чекаючи, поки її свекор зм'якне і зглянеться на неї.
— І що трапилося потім? — запитав я.
Джанет Вест покрутила своєю золотою авторучкою уздовж промокального паперу. Її відсутній погляд став ще більш віддаленим.
— Містер Джефферсон не повірив, що лист — справжній. Він подумав, що, можливо, ця жінка намагається отримати від нього гроші, а син насправді — живий. Я зателефонувала американському консулові в Гонконг і дізналася, що Герман справді загинув в автокатастрофі. Після цього містер Джефферсон доручив мені написати цій жінці, аби вона відправила тіло назад. Він запропонував, щоб вона залишилася у Гонконгу, а він призначить їй певні дивіденди, які їй регулярно виплачуватимуть, та, як вам відомо, вона повернулася разом із тілом, хоча й не прийшла сюди.
У мене виникла несподівана думка, що Джанет контролювала себе. Я відчував її напруженість, хоча дівчина й не виказувала цього.
— А тіло?
— Похорон відбудеться післязавтра.
— Чим Герман заробляв на прожиття у Гонконгу?
— Цього ми не знаємо. Коли він поїхав туди вперше, його батько домовився для нього про посаду помічника керівника в експортній компанії, та через шість місяців Герман її залишив. Відтоді він ніколи не розповідав своєму батькові, чим саме займався, — були лише ці щорічні прохання про гроші.
— Чи давав йому містер Джефферсон те, про що він просив?
— О, так. Щоразу, коли його про це просили, він надсилав кошти.
— Із цих листів видно, — сказав я, торкаючись їх, — що Герман благав про гроші раз на рік. Ці суми були значними?
— Це ніколи не було більше п'ятиста доларів.
— Він не зміг би прожити на це увесь рік. Хлопець повинен був заробляти ще щось, опріч цього.
— Гадаю, що так.
Поки я потирав підборіддя, дивлячись крізь вікно, мій розум працював.
— Не надто є про що говорити, правда ж? — урешті-решт сказав я. А тоді запитав у Джанет те, що хотів дізнатися відтоді, як помітив її майже приховану напруженість. — Ви були знайомі з Германом Джефферсоном?
Це викликало реакцію. Дівчина ледь застигла, віддаленість на коротку мить зникла з її очей, але відразу ж повернулася назад.
— Так, звісно ж. Я працюю у містера Джефферсона уже вісім років. Герман мешкав тут до того, як поїхав на Схід. Так, я його знала.
— Якою людиною він був? Його батько сказав, що Герман був розбещеним, навіть несамовитим, але тепер містер Джефферсон гадає, що якби краще розумів сина, він би не став таким буйним. Ви погоджуєтеся з цим?
Очі секретарки раптом зблиснули, і я зі здивуванням побачив, якою стійкою вона може виглядати, коли її маска зісковзує.
— Містер Джефферсон був надзвичайно приголомшений, дізнавшись, що його син мертвий, — сказала Джанет Вест різким голосом. — Тепер він сентиментальний. Герман був розпусним, бездушним й аморальним. А ще — злодієм. Він крав гроші у свого батька, крав їх навіть у мене. Важко повірити, що Герман був сином містера Джефферсона. Містер Джефферсон — прекрасна людина, він за все життя не вчинив жодної підлості!
Таке її підкреслення трохи збентежило мене.
— Що ж, дякую, — сказав я і підвівся. — Я зроблю для містера Джефферсона все, що зумію, та мені потрібно трохи удачі.
Вона легенько вдарила по стосикові підписаних чеків, знайшла якийсь один і посунула його на інший край столу.
— Містер Джефферсон бажає виплатити вам аванс. Я замовлю квиток на літак, щойно ви повідомите, коли саме можете вирушити в дорогу. Якщо вам знадобляться ще гроші, будь ласка, скажіть про це мені.
Я поглянув на чек. Він був з її підписом та із зазначеною сумою — тисячею доларів.
— Я не такий дорогий, — мовив я. — Трьох сотень було б достатньо.
— Містер Джефферсон сказав мені, що хоче, аби вони були у вас, — секретарка сказала це так, наче вручила мені п'ять баксів.
— Що ж, я ніколи не відмовляюся від грошей, — я поглянув на неї. — Справи містера Джефферсона ведете ви?
— Я його секретарка, — відповіла Джанет із різкою ноткою в голосі.
— Що ж... — на це, здавалося, не було чого сказати, тож я завершив: — Зв'яжуся з вами, щойно знатиму, коли можу вирушати.
Коли я вже йшов до дверей, Джанет запитала:
— Вона була дуже гарною?
Я не відразу зміг збагнути сказане, а тоді швидко поглянув на неї. Дівчина нерухомо сиділа в кріслі, а в очах був якийсь дивний вираз, що його я не міг зрозуміти.
— Його дружина? Гадаю, що так. Деякі китайські жінки дуже привабливі. І вона була такою... навіть у руках смерті.
— Зрозуміло.
Джанет узяла свою ручку і притягнула до себе потрійну чекову книжку. Це був її спосіб відпустити мене.
Дворецький чекав у коридорі. Він провів мене до виходу і злегка вклонився. Ніхто й ніколи не міг би звинуватити його у тому, що він аж надто говіркий.
Я повільно рушив до своєї машини, обмірковуючи все. Закінчення діалогу із секретаркою було інформативним. Зненацька я упевнився, що свого часу Джанет Вест і Герман Джефферсон були коханцями. Новини про його одруження та смерть мали стати для неї таким же великим потрясінням, як і для старого Джефферсона. Це був неочікуваний та цікавий розвиток справи. Я вирішив, що буде корисним дізнатися про Джанет Вест трохи більше.