Сівши в авто, я поїхав до головного управління поліції, де півгодини прочекав на зустріч із Ретніком. Коли я увійшов, він сидів за столом, жував погаслу сигару і мав надзвичайно пригнічений настрій.
— Не знаю, чи хочу гаяти час із тобою, детективе, — сказав Ретнік, щойно я зачинив двері та підійшов до його столу. — Чого тобі?
— Тепер я працюю на містера Джефферсона, — мовив я. — Гадав, що вам потрібно про це знати.
Його обличчя скам'яніло.
— Якщо ти заважатимеш моєму розслідуванню, Раяне, — відчеканив він, — я подбаю про те, аби ти втратив свою ліцензію. Попереджаю тебе, — лейтенант замовк, а тоді продовжив: — Скільки він тобі платить?
Я сів на стілець із високою спинкою.
— Достатньо. У мене не буде змоги завадити чому-небудь. Я лечу в Гонконг.
— Хто б не хотів бути приватним детективом... — сказав він. — Гонконг, так? Сам би не відмовився полетіти туди. Що, по-твоєму, ти робитимеш, коли прибудеш туди?
— Старий хоче дізнатися про дівчину. Він гадає, що ми так ні до чого і не прийдемо, доки я не розкопаю її походження. Він може мати рацію.
Ретнік кілька хвилин крутив у руках кулькову ручку, а тоді сказав:
— Це буде лише марна трата грошей і часу, та припускаю, що це не надто турбуватиме тебе, поки за це непогано платять.
— Не турбуватиме, — сказав я бадьоро. — Він може дозволити задовольнити свої забаганки, а у мене є змога виділити на це час. Можливо, мені навіть і пощастить.
— Мені відомо про неї стільки, скільки й тобі вдасться коли-небудь дізнатися. Мені не потрібно було летіти в Гонконг, аби про це довідатись. Усе, що мені знадобилося для цього, — це надіслати телеграму.
— І що ж вам удалось дізнатися?
— Її звали Джоан Чунґ... Оце так бісове ім'я, правда ж? Три роки тому її спіймали, коли вона висаджувалася в Гонконгу з джонки, що пливла з Макао. Шість тижнів була ув'язнена, а тоді отримала документи. Вона працювала танцівницею у «Пагода-клубі», і, можливо, це означає, що вона була повією, — він почухав вухо, із хвилину дивлячись через вікно, а тоді продовжив: — Вона вийшла заміж за Джефферсона у присутності американського консула 21 вересня минулого року. Вони жили разом у китайській будівлі, яку називають готелем «Небесна імперія». Схоже, у Джефферсона не було роботи. Ймовірно, він жив на ті кошти, які заробляла вона, і те, що брав у свого батька. 6 вересня цього року Герман загинув в автокатастрофі, і вона звернулася до американського консула за дозволом перевезти тіло небіжчика назад до його дому. От і вся історія. Тож навіщо летіти в Гонконг?
— Мені за це заплатили. Так чи інакше, я не стоятиму на вашому шляху.
Він злісно вишкірив зуби.
— Щодо цього не турбуйся, детективе. Я зможу будь-якої миті прибрати тебе зі свого шляху.
Я не заперечував. Інколи йому потрібно було відчувати свою важливість — і це був один із таких моментів.
— Ну що, як просувається справа? Уже дійшли до чогось?
— Ні, — він сердито глянув на промокальний папір із чорнильною плямою. — Найбільших труднощів мені завдає питання, чому вона приїхала у твою контору о третій ранку.
— Так. Можливо, я отримаю відповідь у Гонконгу, — я зупинився, щоб закурити сигарету, а тоді продовжив: — Старий Джефферсон має багато грошей. Припускаю, що їх мав би успадкувати його син. Якщо батько не змінить заповіту, Джоан мала б стати його спадкоємицею, оскільки син тепер мертвий. Хтось міг спокуситись убити її, щоб вона нічого не успадкувала. Хотів би я знати, кому перейдуть його гроші тепер. Це міг би бути мотив для вбивства.
Ретнік певний час обмірковував дещо, а тоді сказав:
— Час від часу в тебе виникає слушна ідея. О так, це справді хороша думка.
— Ви знайомі з секретаркою старого — Джанет Вест? Мене геть не здивує, якщо вона отримає трохи грошей Джефферсона, коли він помре. Припускаю, що колись ця дівчина перебувала у тісних стосунках із його сином. Було б добре перевірити, де вона була о третій годині, коли застрелили китаянку.
— І як же я це зроблю? — запитав Ретнік. — Я зустрічав її. Старий зачарований нею. Якщо почну ритися в її приватному житті, то можу натрапити на неприємності, а мені цього не треба. Він має значний вплив у місті, — лейтенант із надією поглянув на мене. — Чому ти вирішив, що у неї були стосунки з його сином?
— Я розмовляв із нею. У Джанет хороша витримка, та часом і вона була на межі. Не наводжу вас на думку, що це вона вбила дівчину, але, можливо, їй відомо про все це більше, ніж вона удає. Може, у неї є честолюбний хлопець.
— Я не займатимуся цим питанням, — сказав Ретнік. — Що мені потрібно з'ясувати — то це те, чому ця жовтошкіра прийшла у твою контору. Щойно про це дізнаюся — справу розкрито.
Я підвівся.
— Може, й ваша правда. А коли слідство? Я б хотів вирушити якомога швидше.
— Завтра о десятій. Це нічого не означатиме, але тобі слід там бути, — він ткнув кульковою ручкою у промокальний папір. — Не забувай: якщо щось з'ясуєш, сповісти мені.
— А ви нічого не робитимете за свою платню?
Лейтенант скривився, наче вкусив кисле яблуко.
— А хто називає це платнею? Я повинен стежити за своїми кроками. Джефферсон відіграє...
— Знаю... ви мені це говорили.
Я залишив Ретніка протикати ще більше дірок у промокальному папері. Убивця Джоан Джефферсон був би радий побачити лейтенанта: це видовище додало б йому чимало впевненості.
Я повернувся у свою контору. Коли уже намірився відмикати двері, у мене виникла ідея. Пройшовши кілька ярдів далі коридором, я постукав у двері Джея Вейда, а потім поштовхом відчинив їх.
Я увійшов у велику, гарно вмебльовану контору: до дверей був повернутий стіл, на якому стояли магнітофон, телефон, портативна друкарська машинка і пара сталевих канцелярських ящиків.
Вейд, сидячи за столом, курив люльку. У руці він тримав ручку, а перед ним лежали папери.
Справа від нього були ще одні двері. Крізь них долинало клацання друкарської машинки.
Ця контора мала значно успішніший вигляд, ніж моя, але бути промисловим хіміком — оплачуваніше заняття, аніж бути приватним детективом.
— Привіт, — сказав Вейд, безперечно, радий мене бачити. Він наполовину звівся на ноги, вказуючи на шкіряне крісло біля свого столу. — Проходьте та сідайте.
Я так і зробив.
— Це неочікувано, — він поглянув на свій золотий годинник «Омега». — Може, чогось вип'єте? Уже майже шоста. Як щодо шотландського віскі?
Він виглядав таким занепокоєним, поводячись як господар, що я погодився випити шотландського віскі. Вейд витягнув із шухляди пляшку та дві склянки і налив у них великі порції. Тоді попросив пробачення, що у нього немає льоду. Я сказав, що переб'юся: колись зав'язував, а зараз уже навіть не перебираю. Ми всміхнулись один одному і випили. Це було хороше шотландське віскі.
— Ваша розповідь про Германа Джефферсона зацікавила мене, — сказав я. — Хочу запитати, чи можете ви поділитися ще якоюсь інформацією. Я плаваю уздовж берега. Будь-який гачок згодився б...
— Авжеж, звичайно, — він виглядав так, як міг би виглядати сенбернар, почувши крик про допомогу. — Який саме гачок ви маєте на увазі?
Я відповів йому спантеличеним виразом обличчя «хотів-би-я-знати», яким завжди користуюся, маючи справу з такими людьми, як Джей Вейд.
— Не знаю, — мовив я. — Моє завдання — зібрати якомога більше фактів, сподіваючись, що вони матимуть сенс. Наприклад, ви були знайомі з Джефферсоном. Дещо розповіли мені про його характер. Ви, зокрема, сказали, що він був нерозсудливий, трохи випивав, встрявав у бійки і загалом створював пекло. А як він поводився з жінками?
На Вейдовому засмаглому обличчі з'явився вираз раптового праведного обурення. Я міг здогадатись, як справи із жінками у нього самого. Його сексуальні пориви вирішувались за допомогою гольф-клубу.