— То це справді так? Знаєте, це одне з тих місць, які я б дуже хотів відвідати. Заздрю вам...
— Я сам собі заздрю.
— Що ж, мені буде цікаво почути про ваші успіхи у цій справі, — Вейд переступив з однієї ноги на іншу. — Гадаєте, вам вдасться там щось знайти?
— Уявлення не маю. Та спробую...
— Тож ви зустрічалися з містером Джефферсоном. Як він, по-вашому?
— Не надто добре. І не схоже, що він ще довго протягне.
— Мені прикро це чути. Він дуже старий, — Вейд захитав головою. — Вочевидь, смерть Германа стала для нього потрясінням, — і він попрямував до дверей. — Що ж, я заглянув лише на хвильку. До мене повинні прийти. Гарної вам поїздки! Я можу чимось посприяти, поки вас не буде?
— Ні, дякую, нічого не потрібно. Я замкну контору, та й усе.
— Що ж, тоді до зустрічі. Ми вип'ємо разом, коли ви повернетеся. Мені буде цікаво почути, як ви впорались і що думаєте про це місце... Не забудете про похорон? І запитайте ще, чи можна надіслати квіти.
— Я повідомлю вам завтра.
Згодом, після обіду, я заїхав у головне управління поліції та взяв зняте в морзі фото Джоан Джефферсон, яке пообіцяв мені Ретнік. Це був хороший знімок. Завдяки правильному освітленню фотографу вдалося надати їй вигляду живої жінки. Я кілька хвилин просидів у своєму авто, вивчаючи цю світлину. Джоан була, безперечно, привабливою. Я запитав працівника моргу, які розпорядження щодо поховання. Він сказав, що її поховають за кошти Джефферсона на кладовищі Вудсайд післязавтра. Це означало, що її не поховають у родинному склепі. Вудсайд-семітрі не був призначений для імпозантних мешканців Пасадена-сіті.
Близько шостої години я замкнув контору й пішов додому. Спакував валізу, виконав усе необхідне, що треба зробити, коли залишаєш дім на кілька тижнів, прийняв душ, поголився, одягнув чисту сорочку, а тоді вирушив до бару «Астор» і приїхав туди за п'ять хвилин до восьмої.
Джанет Вест прибула, коли хвилинна стрілка мого наручного, на ремінчику, годинника перемістилася на першу годину, тобто було п'ять хвилин по восьмій. Вона увійшла з упевненістю красиво вдягненої вродливої жінки, котра знає, що гарно виглядає, і задоволена цим.
Чоловічі голови повернулися, щоб подивитись, як ця дама прямує в кінець залу до столу, за яким сидів я. Ми обмінялися звичними словами, які ввічливі незнайомці говорять при зустрічі одне одному, і я замовив їй мартіні на основі горілки, а сам уже пив шотландське віскі.
Вона дала мені квиток на літак і шкіряний гаманець.
— Я принесла вам кілька гонконгівських доларів, — сказала міс Вест. — Це позбавить вас клопотів. Чи хочете, щоб я замовила для вас номер у готелі? «Пенінс'юле» та «Мірама» — найкращі готелі.
— Дякую, але я планую зупинитись у «Небесній імперії».
Вона кинула на мене швидкий насторожений погляд й одразу ж мовила:
— Так, звісно.
— Ви не забули про фотографію?
Поки офіціант розставляв напої, Джанет відчинила свою сумочку зі шкіри ящірки і простягнула мені конверт.
Глянцева світлина 12,1x16,5 була, очевидно, роботою професіонала. Сфотографований чоловік пильно дивився в об'єктив. У його очах простежувалася хитрість, вони напівзлісно посміхалися. Обличчя неприємне: смугле, із густими чорними бровами, грубими рисами, дужою, жорстокою лінією щелепи і тонким ротом. Саме таке обличчя очікуєш побачити в поліції на упізнанні підозрюваного.
Я був здивований. Не очікував, що Герман Джефферсон виглядає ось так. У моїй уяві виникав більш товариський, безвідповідальний образ гульвіси. А цей чоловік міг зробити будь-що насильницьке та розпутне, і зробити це добре.
Узявся пригадувати, що розповідала мені про нього Джанет. «Він був цілком, до кінця поганим. У нього не було жодної доброї риси». Дивлячись на обличчя цього чоловіка, тепер я міг погодитись із таким твердженням.
Я звів очі. Джанет дивилася на мене: і хоч її обличчя нічого не виражало, проте очі були холодні.
— Розумію, що ви мали на увазі, — сказав я. — Він не схожий на свого батька, адже так?
Вона нічого не відповіла на це, але продовжувала дивитись на мене, поки я клав фотографію у свій гаманець. У мене раптом без жодних причин виникла одна ідея, і я витягнув посмертну світлину Джоан.
— Ви запитували мене, чи вона була гарненькою, — мовив я. — Оце вона, — і простягнув фото.
Із хвилину Джанет не робила жодного руху, щоб узяти знімок. Мені здалося, що вона зблідла. Її рука була твердою, коли вона зрештою взяла фотографію. Тепер настала моя черга спостерігати, як міс Вест вивчає лице мертвої жінки. Вона довго та пильно дивилася на нього, її обличчя нічого не виражало. Мені було цікаво, що відбувається в її голові. Потім дівчина віддала мені світлину.
— Так, вона гарна, — сказала міс Вест, її голос був холодний та рівний.
Я підняв свою склянку, вона підняла свою. Ми випили.
— Ви сказали, що похорон завтра? — запитав я.
— Так.
— Друг Германа попросив мене дізнатися час похорону та чи може він прийти. У нього контора поряд із моєю. Його звати Джей Вейд. Він навчався з Германом у школі.
Міс Вест застигла.
— Лише містер Джефферсон і я будемо присутні під час похорону, — мовила вона. — Ніхто з Германових друзів не буде бажаним.
— Я скажу йому. Він хотів надіслати квіти.
— Там не буде квітів, — вона поглянула на годинник, а потім підвелася. — Містер Джефферсон чекає на мене. Я мушу повертатися. Чи можу я зробити для вас іще щось?
Ми лише ледь торкнулися своїх напоїв. Я був надзвичайно розчарований. Сподівався, що краще пізнаю її, та це було схоже на спробу поговорити з кимось за дев'ятифутовою стіною.
— Ні, дякую. О котрій годині літак?
— Об одинадцятій. Ви повинні бути в аеропорту о пів на одинадцяту.
— Дякую, що владнали все це.
Коли вона пішла до виходу, я похапцем всунув два долари офіціантові й попрямував за нею на вулицю.
Її «ягуар» був припаркований точно навпроти бару. Мені ж довелося тричі об'їхати два квартали, перш ніж я врешті-решт знайшов місце для паркування за кілька сотень ярдів звідси. Це доводило, що вона чи, ймовірніше, старий Джефферсон мали чималі зв'язки у цьому місті.
Міс Вест зупинилася біля авто.
— Сподіваюся, ваша подорож буде вдалою, — сказала секретарка. При цьому вона не посміхнулась, а очі й далі залишалися байдужими. — Якщо вам щось знадобиться, перш ніж ви поїдете, будь ласка, зателефонуйте мені.
— Невже ви ніколи не розслабляєтеся? — запитав я, всміхаючись до неї. — Ніколи не струшуєте з себе інею кваліфікованого секретаря?
Лише на мить у її очах блиснуло здивування, але воно швидко згасло.
Дівчина відчинила двері авто й сіла в нього. Це було зроблено вправно — коліна не оголились.
Міс Вест із грюкотом зачинила двері, перш ніж я встиг покласти на них руку.
— На добраніч, містере Раян, — сказала вона й, ударивши по ґудзику стартера, швидко ковзнула у вуличний рух.
Щойно її авто зникло з поля зору, я поглянув на годинник. Було тридцять п'ять хвилин по восьмій. А я хотів, аби Джанет склала мені компанію за вечерею. Попереду на мене чекав довгий і нудний вечір. Стоячи на краю тротуару, я думав про чотирьох-п'ятьох знайомих дівчат, яким міг би зателефонувати, щоб повечеряти з ними, та жодну з них не можна поставити поруч із міс Вест. Жодна з них не розважила б мене цього вечора, тож я вирішив з'їсти ще один чортів сандвіч, а тоді піти додому і подивитися телевізор.
Цікаво, що б подумав Джей Вейд, знаючи, як я планую провести цей вечір? Імовірно, він був би приголомшений і розчарований. Він, мабуть, уявляв, що я в якомусь притоні злісно розмовляю з блондином чи влаштовую десь колотнечу з рудоволосим.
Я зайшов у закусочну. Із музичного автомата гримів свінґ. Двоє дівчат у джинсах і обтислих светрах сиділи на табуретах біля барної стійки, їхні округлі форми натякали на щось непристойне, волосся було у стилі Бриджит Бардо, а нігті на брудних пальцях — вкриті червоним лаком.
Коли я увійшов, вони зиркнули на мене досвідченим, оцінюючим поглядом, а тоді відвернулися: мабуть, надто старий і надто нудний для них.