Я з'їв сандвіч із яловичиною та шинкою, почуваючись пригніченим. Навіть мій відліт уранці в Гонконг не зміг запалити радісної іскри. Я вийняв фотографії Германа та Джоан і почав вивчати зображення. Обоє явно не підходили одне одному. Чоловік не давав мені спокою. Я ніяк не міг зрозуміти, чому така дівчина, як Джанет Вест, не лише закохалась у нього, а й народила дитину. Зрештою, я послав усе це до дідька та сховав світлини. Заплативши за сандвіч, вийшов на вулицю, усвідомлюючи, що двоє дівчат дивляться мені услід. Одна з них пискливо засміялася. Можливо, подумала, що дивитися на мене — кумедно. Я її не звинувачував. Інколи, голячись, я теж так гадав.
Відтак поїхав до своєї квартири на верхньому поверсі, що складалася із просторої вітальні, крихітної спальні й іще меншої кухні. Там я мешкав з часу свого приїзду в Пасадена-сіті. Квартира була в центрі, дешева та зручна. Там не було ліфта, та це мене не хвилювало. Долання п'яти маршів сходів допомагало фігурі залишатись у формі й тримало усіх, окрім хороших друзів, подалі від цього помешкання.
Коли я дійшов до вхідних дверей своєї квартири, то вже трохи захекався. Намацуючи ключі, я подумав, що було б добре зменшити кількість викурених сигарет, та знав, що лише обманюю себе.
Відімкнувши двері, зайшов у вітальню. Я не побачив його, доки не зачинив дверей. У кімнаті було темно, а він був одягнений у чорне.
По той бік вулиці великий неоновий знак рекламував пральний порошок, і його надто яскраві блакитні, зелені та червоні лампи кидали відблиски на стелю. Якби не ця реклама, я б його взагалі не побачив.
Він сидів у моєму найкращому кріслі, підсунутому до вікна. Сидів, заклавши ногу на ногу і поклавши руки зі складеною газетою на коліна. Він видавався розслабленим та невимушеним.
Від такої несподіванки у мене серце застукотіло сильніше.
Вимикач був біля мене, і я увімкнув світло.
Незнайомець виявився ледь не дитиною: близько вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, але міцно збудований, із широкими, наче глиба, плечима. Одягнутий він був у чорну заяложену шкіряну куртку, таку ж вовняну шапку з брудною червоною китичкою і темні вельветові штани, а на товстій шиї мав зав'язану чорну бавовняну хусточку.
Такі хлопці щоночі тиняються групками біля барів — типовий результат вуличного виховання, такі ж озлоблені й небезпечні, як загнаний у кут щур.
Шкіра у хлопця була кольору холодного овечого жиру, а очі — мов засклілі, виблискуючі очі курця марихуани й убивці. У нього не було правого вуха, а вздовж щелепи простягався товстий світлий шрам від давньої ножової рани. Це був найжахливіший екземпляр злочинців, який мені доводилося бачити.
І він налякав мене до смерті.
Незнайомець холодно й глузливо посміхнувся до мене.
— Привіт, невдахо. Я гадав, що ти уже ніколи не прийдеш, — сказав він хрипким, скреготливим голосом.
Я подумав про свій пістолет, який тепер був десь у головному управлінні поліції. Я вже трохи відійшов від шоку, та почувався б значно щасливішим, якби мав зброю.
— Що ти в дідька тут робиш? — запитав я.
— Розслабся, приятелю, і сідай. У мене є до тебе справа, — він вказав на стілець. Я побачив, що він — у чорних бавовняних рукавичках, і це кинуло мене в піт. Я знав, що ця молода шпана не просто безжальна і що він може принести мені смерть. Хлопець був аж надто самовпевнений. Я поглянув на нього пильніше: його зіниці були величезні. Ну звісно ж, він був накачаний наркотиками аж до китички на вовняній шапці.
— Дам тобі дві секунди, щоб забратися звідси, перш ніж викину тебе геть, — сказав я, посилюючи голос, аби він звучав жорстким.
Хлопець захихотів, потираючи кінчик схожого на віск носа. Він ворухнув ногами, і газета зісковзнула на підлогу. Я побачив револьвер сорок п'ятого калібру, що лежав біля його колін. Він мав дванадцятидюймову металеву трубку, прикручену до ствола.
— Сідай, приятелю, — мовив хлопець. — Я знаю, що у тебе нема «пушки», — він постукав по видовженій трубці. — Безшумний. Я сам зробив цю штуковину. Його вистачить на три постріли, але й одного буде достатньо.
Я поглянув на хлопця, а він на мене, відтак я повільно сів обличчям до нього. Між нами було шість футів килима. Із цієї відстані я міг відчути його запах: він смердів грязюкою, затхлим потом і марихуаною.
— Чого ти хочеш?
— Ти стомився від життя, приятелю? — запитав він, зручніше вмощуючи своє огрядне тіло у кріслі. — Краще, щоб це було так. Тобі не довго лишилося.
Від погляду у ці скляні, задурманені наркотиками очі, такі ж байдужі, як очі змії, аж мороз пішов поза шкірою.
— Люблю життя, — сказав я, аби не мовчати. — І добре з ним ладнаю.
— Це погано, — він ледь ворухнув револьвером, і тепер чорна трубка раптом почала вказувати прямісінько на мене.
— У тебе є дівчина?
— Кілька... а що?
— Просто цікавлюсь. А вони засмутяться, коли почують, що тебе прикінчили?
— Одна чи дві можуть. Послухай, це якась божевільна розмова. Що ти маєш проти мене? Що я тобі зробив?
— Нічого, приятелю, — його тонкі бліді губи зазміїлися в глузливій посмішці. — Ти здаєшся хорошим хлопцем. У тебе гарна квартира. Я бачив, як ти приїхав. У тебе гарне авто.
Я зробив довгий глибокий вдих.
— Може, ти відкладеш цей револьвер, і ми поговоримо, як друзі, — сказав я, не надто сподіваючись на успіх. — Може, вип'ємо?
— Я не п'ю.
— Тим краще для тебе. Інколи мені також хочеться не пити. Я міг би зробити напій прямо зараз. Ти не проти?
Він заперечно похитав головою:
— У нас тут не пиятика.
Поки тривала ця божевільна розмова, мій розум напружено працював. Цей непроханий гість був великий, сильний і дужий. І якби не револьвер, я був би готовий кинутися на нього. Не такий я вже й слабкий, і у мене є один чи два прийоми, аби впоратись зі шпаною його ваги й тілобудови. Я був за шість футів од нього. Один блискавичний стрибок поставив би мене у рівні з ним умови — якби не зброя у нього в руці.
— А що це за вечірка тоді? — запитав я, пересуваючи свою праву ногу так, щоб вона опинилась трохи позаду передньої ніжки мого стільця. У такому положенні у мене була правильна опора, щоб катапультуватися на хлопця, якщо випаде нагода.
— Вечірка зі стрільбою, приятелю, — сказав він і захихотів.
— А кого застрелять?
— Тебе, приятелю.
Якби ж я так сильно не пітнів! Це мене дратувало й завдавало клопоту. Я й раніше бував у таких ризикованих ситуаціях, але не настільки небезпечних, як ця. Якби ж я не почувався таким до дідька боягузливим!
— Але чому? Навіщо це все?
Він підняв зброю і потер голову там, де мало би бути його вухо, дулом револьвера.
— Не знаю. Та мені й нецікаво, — мовив він. — Я лише хочу трохи підробити грошенят.
Я облизав губи. Та мій язик був настільки сухим, що це виявилося даремною тратою зусиль.
— Тобі заплатять за моє вбивство? Так?
Хлопець схилив голову набік.
— Звичайно, приятелю. Чому б іще я хотів тебе вбити?
— Розкажи мені про це, — мовив я здавленим голосом. — У нас багато часу. Хто платить тобі за моє вбивство?
Він байдуже знизав велетенськими плечима.
— Не знаю, приятелю. Я грав у пул, коли підійшов цей тип і запитав, чи хочу я заробити п'ять сотень баксів. Ми пішли у закуток, він дав мені сотню й сказав прийти сюди та всадити в тебе кулю. Коли я це зроблю, він дасть мені решту бабла. Тож от я й тут.
— Хто це був?
— Не знаю, просто якийсь тип. Куди б тобі хотілось її отримати, приятелю? Я добре з цим впораюся. Постріл у голову — найшвидший, але ти вибери, що тобі до вподоби.
— А як виглядав цей тип? — запитав я відчайдушно.
Незнайомець насупився і підняв револьвер так, щоб він вказував на мою голову.
— Не турбуйся про нього, — у його голосі прозвучала несподівана нотка люті. — Ліпше починай хвилюватися про себе.
— П'ять сотень не так уже й багато. Я готовий дати більше, — сказав я. — Може, заховаєш зброю, і я дам тобі тисячу?