Він глузливо посміхнувся.
— Уклавши угоду, я її дотримуюся, — кинув він.
А тоді задзвонив телефон.
За наступні двадцять секунд я підбадьорився. Дзвінок налякав незнайомця, і він поглянув у бік телефону.
Я накинувся на хлопця, маківка голови цілилася йому в обличчя, а руки потягнулися за револьвером.
Я ударив його, як ракета: голова врізалась у рот та ніс. Мої руки зімкнулися над револьвером, висмикуючи його вбік, коли нападник вистрелив зі звуком не гучнішим, аніж лопання паперового пакета.
Він, я та стілець упали назад із гуркотом, який струснув кімнату.
Та хлопець був міцним. Мені не вдалося вирвати зброї з його руки: хватка у нього була, як лещата. Він був частково оглушений, в іншому разі прибив би мене, та я мав час, щоб перевернутись та влупити у бік його грубої шиї рубаним ударом, який сповільнив рухи суперника. Його хватка послабилась, і я зміг забрати револьвер. А тоді він гепнув мені поміж очі найважчим із ударів кулаком, на які мені доводилось наштовхуватися. Це виявилося рівнозначним удару молотком.
Я відпустив револьвер. Упродовж миті усе, що я міг бачити, — це блискітливі вогні, які танцювали у мене перед очима. Я почав опускатися на коліна, у той час як він відштовхнувся від підлоги. З носа і рота йому текла кров. Він спрямував удар мені в обличчя, але сили у нього були вже не ті. Я поранив його, а коли такому типові завдають болю, то він так і залишається пораненим.
Заблокувавши його удар рукою, я крутнувся вбік і якось зумів підвестися. Ми дивилися в очі один одному. Револьвер лежав на підлозі між нами.
Він загарчав на мене, але був достатньо розумним, аби не зігнутися по револьвер. Знав, що я прикінчу його раніше, ніж йому вдасться схопити зброю. Натомість він кинувся на мене, наче розлючений бик. Я завдав одного добрячого удару йому в обличчя, коли він гепнувся об мене, а тоді ми обидва вдарилися в стіну, звалюючи дві акварелі з краєвидами Рима, які я захопив із собою, перебуваючи там на завданні, і привіз додому на згадку.
Я знову вдарив головою йому в обличчя і завдав шість легких ударів у живіт, отримавши два свінги в голову, від чого у мене запаморочилася голова. Він трохи відступив. Ті удари в живіт ослабили його. Тепер мій суперник видавався безумним. Я стрибнув до нього, знову вдаривши. Він відхилився вбік, і тоді я побачив у нього в руці ніж.
Ми зупинились і витріщились один на одного. Він був у жахливому стані: мені вдалося добряче натовкти його пику, тож тепер обличчя супротивника стало кривавою маскою. Та все ж він залишався кілером. Його погляд та ніж у руці налякали мене.
Я відійшов назад.
Він знову заричав і почав повільно рухатися вперед.
Мої плечі ударились об стіну. Зірвавши з себе куртку, я швидким рухом обкрутив її навколо лівої руки. Хлопець наблизився до мене так швидко, як змія при нападі. Я прийняв удар ножем на свою обгорнуту руку і загатив нападнику в щелепу правим боковим. Це був хороший вибуховий удар. У нього закотилися очі, і хлопець захитався, опускаючись на коліна. Ніж вислизнув із його товстих пальців. Ногою я штовхнув суперника через кімнату. Тоді ще раз ударив його в щелепу, зірвавши шкіру із суглобів своїх пальців. Він із глухим стуком упав додолу, обдерши об килим підборіддя.
Я сперся на стіну, часто і важко дихаючи. Почувався жахливо. Я прийняв кілька дуже сильних ударів, від яких мені стало по-справжньому кепсько. Було таке відчуття, наче життя витекло з мене.
Раптом двері з гуркотом відчинилися, й увірвалося двоє копів із пістолетами в руках.
Не можна затіяти бійку в такій квартирі, як у мене, не потривоживши при цьому усього кварталу.
Коли вони увійшли, шпанюк перекинувся на бік. Він упав на свій револьвер, і тепер той був у нього в руці. Хлопець і далі намагався заробити свої гроші: він несподівано вистрілив у мене, і я відчув, як куля обвіяла моє обличчя, а потім зробила дірку в стіні, спричинивши зливу зі штукатурки.
Один із копів вистрелив. Я закричав до нього, та було надто пізно.
Цей нікчема помер, усе ще намагаючись зробити другий постріл. Принаймні він був сумлінним.
Розділ другий
1
Опасистий чоловік, на лисій голові якого виступили краплі поту, саме нахилився вперед, аби поглянути через вікно, коли засвітився знак «Не курити».
— От ми й у Гонконгу, — сказав він через плече. — Виглядає досить гарно. Кажуть, що іншого такого місця на землі немає. Цілком імовірно, що це правда.
Оскільки його велика голова закривала мені увесь вид, я зайнявся паском безпеки. Нарешті сусід відхилився назад, аби впоратися зі своїм паском, і мені вдалося мигцем побачити зелені гори, блискітливе блакитне море та кілька джонок, перш ніж ми почали м'яко опускатись до злітно-посадкової смуги.
Товстий чоловік, котрий був моїм супутником із Гонолулу, потягнувся вгору, щоб узяти фотоапарат і невеличку валізу для одноденної поїздки авіакомпанії «Пен-Ем».
— Ви зупинитесь у «Пенінс'юле»? — запитав він.
— Ні, з іншого боку.
— Цзюлун кращий: кращі крамниці, кращі готелі, але, можливо, ви тут у справах?
— Саме так, — відповів я.
Це пояснення його начебто задовольнило.
Інші пасажири почали збирати ручний багаж. Трохи звичного ввічливого просування уперед та штовханини, і ось я протиснувся назовні під спекотне сонячне проміння.
Це був хороший переліт, трохи задовгий, та мені він сподобався.
Десять хвилин потому я пройшов митний контроль й опинився перед галасливим, метушливим входом до аеропорту. Я побачив, як мій опасистий супутник саме зникає у крихітному готельному автобусі. Він помахав мені, а я помахав у відповідь. Близько півдюжини рикш наблизилися до мене, щось вигукуючи і темпераментно розмахуючи руками. Їхні старі жовті й висохлі обличчя були сповнені благання. Поки я зніяковіло стояв, широкоплечий присадкуватий китаєць, одягнутий в охайний міський костюм, підійшов до мене і ледь вклонився.
— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Можливо, я зможу вам допомогти? Бажаєте таксі?
— Я хочу потрапити до готелю «Небесна імперія» у районі Ваньчай, — відповів я.
— Це на острові, сер, — він виглядав по-ввічливому трохи здивованим. — Найкраще буде взяти таксі до порома і ним переправитися до Ваньчаю. Готель неподалік від стоянки порома на іншому боці.
— Дуже дякую, — мовив я. — А водій розмовлятиме англійською?
— Більшість із них трішки розуміє англійську, — він подав знак водієві на початку стоянки таксі. — Якщо ви дозволите...
Китаєць пішов уперед. Узявши валізу, я вирушив за ним. Він заговорив із водієм, вочевидь, кантонізькою[4]. Водій, худий та зі злим поглядом китаєць, щось пробурчав, поглянув на мене, а тоді пішов геть.
— Він відвезе вас до порома, сер, — сказав присадкуватий чоловік. — Це коштуватиме один долар. Не американський долар, як ви розумієте, а гонконгівський. Як вам, можливо, відомо, один американський долар — це шість гонконгівських, — він радісно всміхнувся до мене. Кожен його зуб, здавалося, був укритий золотом. — Ви без жодного клопоту знайдете цей готель на іншому березі. Він розміщений навпроти причалу, — чоловік завагався, а тоді вибачливо додав: — Ви знаєте, що цей готель навряд чи для американського джентльмена? Пробачте за втручання, але більшість американських джентльменів віддають перевагу «Глостеру» або «Пенінс'юле». «Небесна імперія» — для азійців.
— Так, але саме там я маю намір зупинитися. Дякую вам за допомогу.
— Будь ласка, сер, — сказав він і, витягнувши з кишені м'який гаманець, простягнув мені свою візитку. — Вам може знадобитися гід. Моє заняття — піклуватися про американських джентльменів, коли вони приїжджають у Гонконг. Вам потрібно лише зателефонувати...
— Дякую, запам'ятаю, — я заховав візитку під ремінець годинника. І коли китаєць, кланяючись, відійшов назад, я нарешті сів у таксі.
Під час польоту я прочитав деяку інформацію про Гонконг і дізнався, що є материкова частина, де розташований аеропорт Кайтак, а також півострів Цзюлун і через протоку — острів Гонконг, до якого можна добратися на поромі за чотири-п'ять хвилин.