Я подав сигарету і запалив її. Дівчина видихнула дим із маленького акуратно нафарбованого ротика і заманливо всміхнулася мені.
— А тепер ви б не хотіли повернутися до готелю? — запитала вона. — Ми можемо зайнятися коханням. Це було б добре після такої вечері.
— Ще рано... у нас попереду ціла ніч, — мовив я. — Розкажи мені більше про Германа Джефферсона. Ти сказала, що він почав заробляти гроші через три місяці після одруження з Джоан. А як саме він їх заробляв?
Лейла насупила брови. Я бачив, що Джефферсон як предмет розмови їй набрид.
— Не знаю. Джоан мені не розповідала. Одного дня я знайшла її саму і заплакану. Вона сказала, що чоловік її залишив. Герман більше не потребував її, бо сам почав заробляти гроші.
— І вона не сказала тобі, чим саме?
— А чому вона мала казати? Це була не моя справа.
— Він повернувся?
— О, він повертався час од часу, — Лейла скорчила гримасу. — Чоловіки повертаються, коли вони хочуть змін. Він періодично приходив, але лише на одну ніч.
— Що робила Джоан, коли він її покинув?
— Робила? — Лейла витріщилася на мене. — А що вона могла зробити? Вона працювала, як і раніше.
— Розважаючи джентльменів?
— А як іще вона могла вижити?
— Але якщо Джефферсон заробляв гроші, а вона була його дружиною, то, звісно, він давав їй трохи?
— Він не давав їй нічого.
— Ти знаєш, де він жив після того, як залишив її?
— Джоан розповідала мені, що він орендував велику віллу в китайського азартного гравця на Ріпалс-бей. Я бачила її, — Лейла заздрісно зітхнула. — Вона дуже гарна... така велика біла вілла зі сходами, що ведуть до моря, з маленькою гаванню та човном.
— Джоан коли-небудь там бувала?
Лейла заперечно похитала головою.
— Її ніколи не запрошували.
Усміхаючись та кланяючись, увійшов офіціант і дав мені чек. Їжа, як виявилося, тут була сміховинно дешевою. Поки я платив, Лейла спостерігала за цим із радісним виразом обличчя.
— Ви задоволені? — запитала вона.
— Це була дивовижна їжа.
— Тоді давайте поїдемо назад у готель і займемося коханням.
Я був зараз у Гонконгу, де панувала дивовижна атмосфера підкорення почуттям, якій важко було опиратися. Крім того, я ніколи не займався коханням із китаянкою. Тож я відчував: відмовлятися не слід.
— Гаразд, — сказав, підводячись. — Давай повернемося назад до готелю.
Ми вийшли у галасливу темряву під акомпанемент стукоту тайл і рушили по Нейтан-роуд.
— Можливо, ви хочете придбати мені невеличкий подарунок? — спитала Лейла, беручи мене за руку і переконливо всміхаючись.
— Мене можна переконати. А що б ти хотіла?
— Я покажу вам.
Ми ще трохи пройшли вперед, а тоді дівчина повела мене в яскраво освітлений пасаж із крамничками. Перед кожною з них стояв, усміхаючись, сповнений надії продавець-китаєць.
— Мені б хотілося на пам'ять про вас мати каблучку, — сказала Лейла. — Це не повинна бути дорога каблучка.
Ми пішли в ювелірний, і вона вибрала каблучку з несправжнім нефритовим каменем. Прикраса не належала до надто гарних, але Лейла, схоже, була у захваті. Продавець попросив за неї сорок гонконгівських доларів. Щонайменше десять хвилин вони із Лейлою торгувалися, і врешті-решт дівчина отримала її за двадцять п'ять доларів.
— Я завжди носитиму її, — сказала дівчина, з усмішкою дивлячись на каблучку на своєму пальці. — І завжди пам'ятатиму про вас. А тепер давайте повернемося назад до готелю.
Після того, як ми залишили пором і коли я саме давав знак таксі, я її загубив. Те, що відбулося, я не можу зрозуміти навіть зараз. Троє кремезних китайців у чорних міських костюмах штовхнули мене, коли таксі уже під'їжджало до нас. Один із них вклонився й попросив вибачення ламаною англійською, у той час як двоє інших обступили мене. А тоді всі троє раптом пішли до авто, яке чекало на них. Я оглянувся навколо у пошуках Лейли, але вона зникла, так наче тротуар розсунувся і проковтнув її.
З
Я провів п'ятнадцять марних хвилин у пошуках Лейли, крокуючи то в один, то в інший бік широким підходом до порома «Зірка», а тоді, відчуваючи занепокоєння, змішане з роздратуванням, узяв таксі до готелю.
Старий портьє дрімав за стійкою.
— Лейла повернулася? — запитав у нього.
Він підняв важку повіку, безтямно поглянув на мене й сказав:
— Не говорити англійською, — і повіка знову опустилася.
Я пішов у свій номер. Двері Лейли були зачинені. Я прокрутив ручку, і двері відчинились у темряву. Намацавши вимикач, я увімкнув світло. Тоді заглянув у крихітну маленьку кімнату — Лейли там не було. Залишивши двері відчиненими, а світло увімкненим, я зайшов у свій номер, також лишивши двері привідчиненими. Сів на ліжко, запалив сигарету й став чекати.
Я прочекав трохи більше години. А потім, оскільки так було зручніше, простягнуся на ліжку. Ще через півгодини, заколисаний спекою та ситною їжею, заснув.
Я прокинувся весь спітнілий, мені було жарко й незручно. Ранкові сонячні промені просочувалися крізь жалюзі. Піднявши голову, я зиркнув на годинник: була уже без двадцяти восьма. Я сів і подивився через коридор на порожній номер Лейли. Відчуття жаху пробігло поза спиною. У мене виникло раптове передчуття, що з нею трапилося щось погане. Вона не втекла від мене — у цьому я був переконаний. Її викрали, і я здогадувався, чому: хтось вирішив, що вона не лише забагато знає, а й забагато говорить.
Я обмірковував, що мені робити. Устав із ліжка, зачинив двері свого номера, поголився та вмився, наскільки це мені вдалось у надтріснутому тазі. Одягнув чисту сорочку, а тоді, почуваючись препаскудно, вийшов у коридор, замкнув свої двері й рушив до сходів.
За стійкою сидів китайський хлопчик, можливо, онук портьє.
— Лейла не повернулася у свій номер, — сказав я.
Він збентежено захихотів і вклонився мені. Було очевидно, що малий не зрозумів жодного слова.
Я спустився сходами, заперечно махнув рукою завзятому рикші й подав знак таксі, що проїжджало мимо. Попросив водія відвезти мене до головного поліцейського управління.
Мені пощастило. Головний інспектор МакКарті саме виходив зі свого авто, коли я приїхав. Ми пішли з ним до поліцейської їдальні, де нам подали міцний чай у товстих білих чашках.
Я розповів йому всю історію.
Та його ставлення до всього цього мене розлютило. Це вперше у своєму житті я мав справу з британським копом. Його спокійна, млява манера поведінки «давайте-не-панікувати» ледь не довела мене.
— Але з нею щось трапилося, — повторював я, намагаючись не кричати. — Я в цьому впевнений. Однієї миті вона була просто біля мене, а вже наступної кудись зникла і не повернулась у готель.
Він витягнув люльку й почав набивати її тютюном.
— Мій любий друже, — почав інспектор, — не варто аж так хвилюватися через це. У мене п'ятнадцять років досвіду поводження з цими дівчатами. Сьогодні вони тут — завтра уже зникли. Вочевидь, вона побачила когось, у кого, на її думку, грошей було більше, ніж у тебе. Це їхні добре знані хитрощі. Вони отримують від тебе усе можливе, а тоді зникають.
Я пригубив чай, намагаючись не скреготіти зубами.
— Це інше. Ми поверталися назад у готель... ох, до дідька все це! Хтось просто гадає, що вона забагато розповідає... Її викрали.
— Розповідає про що?
— Я намагаюся розкрити вбивство, — сердито пробурчав я. — А вона розповідала мені деяку інформацію.
МакКарті видихнув на мене дорогий, судячи із запаху, дим, і всміхнувся так, як усміхається мама чи тато, коли їхній первісток лепече щось дотепне. Я бачив, що він вважає мене просто ще одним американським навіженим.
— Яку ж інформацію вона могла надати вам для розкриття убивства, що трапилося в Америці? — запитав інспектор.
— Вона розповіла, що Герман Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей. Також сказала, що через три місяці після одруження він раптом почав заробляти й саме через це покинув дружину.