На лиці у нього розквітла та блискуча британська посмішка, яка уже навіть росіянам набридла.
— Мій друже, не варто звертати уваги на те, що говорить вам китайська проститутка, справді не варто.
— Так. Може, я наївний. На вашу думку, вона обманювала мене і не ночувала у своєму номері, просто аби я провів неспокійну ніч?
Інспектор знову овіяв мене димом.
— Не бути вдома усю ніч — це частина роботи проститутки.
— Вам відомо, чи мешкають на Ріпалс-бей американці?
— Гадаю, кілька з них там живе.
— Ви б знали, якби Джефферсон також там мешкав?
— Якби він жив там, мені було б про це відомо, але його там і близько не було.
— Тож Лейла обманювала мене?
Він по-дипломатичному всміхнувся.
— Це, звісно ж, може бути гарним поясненням.
Я підвівся. Знав, що лише гайную тут свій час.
— Дякую за чай. До зустрічі.
— Завжди радий допомогти.
Я поїхав на таксі назад до готелю. Старий портьє знову був на посту за стійкою. Він вклонився мені. Я б хотів поставити йому кілька запитань, але мовний бар'єр був завеликою перешкодою. Якщо хочу кудись потрапити, то потрібно знайти перекладача, подумав я. Саме тоді я й пригадав англомовного гіда, Вонґа Гопго, котрий дав мені в аеропорту свою візитку. Можливо, він зуміє мені допомогти.
Я пішов у свій номер. Зауважив, що двері Лейли зачинені, тож зупинився, аби постукати. Ніхто не відповів. Я покрутив ручку на дверях, але вони були замкнені. Постукав знову, прислухався, однак нічого не почув, а тоді, знизавши плечима, зайшов до себе.
Було ще надто рано вдаватися до якихось конструктивних дій, тож я зняв куртку, краватку та черевики і простягнувся на ліжку. Трішки обмірковував усю ситуацію, хоча це мене ні до чого не привело, а тоді задрімав.
Було уже по десятій, коли я прокинувся від звуку легенького стукоту в мої двері. Я встав із ліжка й відчинив.
Китайський хлопчик погойдувався взад та вперед, усміхаючись і вказуючи на коридор. Узувши черевики, я пішов за ним до стійки реєстрації. Старий портьє подав мені слухавку.
Телефонував головний інспектор МакКарті.
— Ця дівчина, про котру ви розповідали мені... — почав він. — Ви казали, що учора ввечері купили їй каблучку з нефритом?
Я заціпенів.
— Так... тільки камінь був несправжній.
— Чи не могли б ви узяти таксі до поліцейського відділка на Четем-роуд? Це в Цзюлуні. Там у них дівчина... може виявитися тією, про яку ви говорили. На ній каблучка з несправжнім нефритом.
— Вона мертва? — запитав я, відчуваючи, як напружилися м'язи мого живота.
— О, дуже, — через телефонну лінію я майже відчував запах диму його дорогого тютюну. — Було б добре, якби ви змогли впізнати її. Запитаєте сержанта Геміша.
— Ще один шотландець?
— Саме так. У поліції служить багато шотландців.
— Радий за Шотландію, — сказав я і поклав слухавку.
Через сорок хвилин я підіймався сходами, що вели до поліцейського відділка на Четем-роуд. Усередині величезного вестибюля відразу ж при вході висів на стіні великий стенд із жахливими фотографіями з моргу близько п'ятдесяти китайських чоловіків та жінок, тіла котрих знайшли у протоці й на вулицях, із проханням англійською та китайською мовами упізнати їх.
Черговий сержант провів мене у крихітний кабінет, де молодик із суворим обличчям та білявим хвилястим волоссям розглядав у папці папери. Він кивнув мені, коли я відрекомендувався, і назвався тим самим сержантом Гемішем.
— У вас є для мене тіло на упізнання, — сказав я.
Сержант витягнув із кишені прокурену люльку з кореня вересу. Схоже, уся гонконгівська поліція була помішана на курінні люльки. Я спостерігав, як він набиває її, поки холодні зелені очі Геміша розглядали мене без особливого зацікавлення.
— Саме так. Головний інспектор, здається, вважає, що ви можете її впізнати. Тіло виловили з протоки минулої ночі, близько другої. Від неї не залишилося багато. Судячи з вигляду, її зачепив один із поромних пароплавів.
Я відчув, як спітніла сорочка прилипає до спини.
Сержант підвівся.
— Ці чортові люди завжди вдаються до самогубства, — розговорився він. — Щодня ми збираємо по півдюжини трупів. Китайці, схоже, не ставляться серйозно до власного життя.
Ми рушили коридором, а тоді через двір пройшли у морг. Із кількості тіл під грубими простирадлами із саржі було зрозуміло, що робота сьогодні вранці аж кипіла.
Він повів мене до столу, накритого клейонкою. Тоді припідняв її край, щось там намацав і витягнув маленьку руку бурштинового кольору із каблучкою з несправжнім нефритом на пальці.
— Сьогодні на сніданок я їв яйця з беконом, — сказав сержант. — Якщо ви зможете упізнати її за каблучкою, то вбережете мене від ризику видати їжу назад.
Я поглянув на каблучку та маленькі тонкі пальці. Це була саме та каблучка, яку я купив Лейлі.
— Це та каблучка, — сказав я, і мені стало по-справжньому кепсько.
Сержант похапцем заховав її руку.
— Гаразд, я повідомлю головного інспектора.
Потягнувшись уперед, я підняв клейонку і якийсь час дивився на те, що залишилося від Лейли. Краще б я не робив цього, та повинен був попрощатися з нею. Тоді знову опустив клейонку на місце.
Я пригадав її зітхання з радісним вдоволенням після того, як ми так гарно вчора повечеряли. Знову побачив її міцно збудовану маленьку спину, коли Лейла йшла попереду мене. Ми не були довго знайомі, але їй вдалося мене вразити. Я відчув, що втратив когось важливого.
На іншому боці поромної переправи на мене чекав детектив. Це був великий червонолиций чоловік, який назвався МакФерсоном, — схоже, цим шотландцям не було кінця-краю. Поліцейським джипом він відвіз мене до готелю.
Детектив поговорив із портьє кантонізькою, а тоді взяв ключі від номера Лейли.
— Старий дурень дуже потайливий. Нам варто було б закрити цю діру. Він не визнає, що вона була шльондрою... проте не можу сказати, що я його звинувачую.
Я ненавидів його із сентиментальних причин. Лейла, як я вважав, заслуговувала чогось кращого в ролі епітафії, ніж того, щоб коп-шотландець назвав її шльондрою.
МакФерсон відімкнув двері її спальні й увійшов у крихітну кімнату. Я залишився в коридорі, заглядаючи всередину. Із професійною ретельністю він почав обшукувати кімнату. У шафі висіло лише три сукні, а в шухляді був тільки один комплект спідньої білизни. Пожитки дівчини виявилися жалюгідно скромними.
Поглянувши на дно шафи, МакФерсон несподівано гмикнув.
— Так я і думав... — пробубонів він, тоді нахилився й підвівся, тримаючи в руці маленьку смужку фольги. Він обережно вирівняв її. Виявилося, що це була станіоль із пачки сигарет. — Знаєте, що це таке? — запитав детектив, показуючи мені фольгу. Посередині неї була чорна задимлена пляма.
— Ну, скажіть мені, — відповів я.
Він нагнувся ще раз, пильно оглянув шафу і цього разу піднявся з крихітною, наполовину згорілою свічкою — такою, яку запихають у торт на день народження.
Детектив сів на край ліжка, тримаючи у руках фольгу та свічку.
— Вона була героїнозалежною, — сказав він. — Близько дюжини наркозалежних щотижня чинять самогубство.
— Чому ви такі впевнені в цьому? — запитав я.
— Кожен, у кого є ці два маленькі пристрої, — наркоман, — почав пояснювати МакФерсон. — Знаєте, як це працює? Вони кладуть героїн у згин фольги. Тоді тримають запалену свічку під фольгою і вдихають випари. Таке можна зробити за кілька секунд. Знаєте що? Найдурніше, що будь-коли зробив уряд, так це почав війну з курцями опіуму. Вони гадали, що викорінити це — найлегше з усього на світі. Курцям опіуму потрібні були кімната, ліжко та прилад для куріння, який не лише великий, а й дорогий. Нам завжди було легко знайти цю кімнату і розбити вщент такі прилади. Люльки для опіуму коштували багатенько, і курцям швидко набридло, що ми трощимо все й женемося за ними по дахах. Ми обманювали самих себе, що кладемо край торгівлі наркотиками, але як же ж ми помилялися, — він насунув капелюх собі на потилицю, дивлячись на мене. — Наркомани дізналися, що можуть отримувати героїн із морфію, і тепер усе, що їм було потрібно, — це шматок фольги та свічка. Вони могли вдихати цю отруту скрізь: у кінотеатрах, громадських місцях, трамваях, автобусах, таксі — будь-де. Поспостерігайте — і ви побачите шматочки лою зі свічки у найнеочікуваніших місцях. Це розповість вам, як повідомляє і нам, що хтось вдихав героїн. Куріння опіуму — згубна звичка, але вона не вбиває. А героїн, будьте певні, вбиває. Якби ми дозволили китайозам курити їхній опіум, то нині безнадійно не намагалися б впоратись із героїнозалежними.