Я потер підборіддя.
— Дякую за лекцію, та не вважаю, що Лейла вчинила самогубство, як не думаю і те, що вона була героїнозалежною. Я гадаю, що її вбили, а ці два маленькі предмети поклали сюди, аби ви їх знайшли.
Безпристрасне обличчя МакФерсона зовсім не змінилося. Він витягнув свою люльку й почав її набивати.
— Ви так вважаєте? — запитав він із ноткою сміху в голосі. — Головний інспектор сказав, що ви були приватним детективом. Я читав Чендлера і Геммета — усе, що пишуть, вони просто вигадують. А це — реальне життя.
— Саме так, — сказав я. — Що ж, не зважайте. Не думаю, що це дуже важливо.
— Чому ви вважаєте, що її вбили? — запитав він, нічим не демонструючи свого зацікавлення.
— У мене нема нічого, щоб вас переконати. Що ви робитимете з її речами?
— Заберу їх у відділок. Може, хтось заявить на них свої права. Старий дурень не знає, чи є у неї родичі. Я вже говорив із ним якось раніше — він ніколи ні про що не знає, — детектив підвівся. — Що ж, більше не завдаватиму вам клопоту, — він скинув Лейлині пожитки у дешевий фібровий чемодан, який знайшов на шафі. — Якби ви мали справлятися зі стількома схожими випадками, як доводиться нам, то б і секунди не обдумували усього ще раз.
— Упевнений у цьому. А це ідея.
Він замислено поглянув на мене.
— Яка ідея? — запитав він.
— Ті люди, які її вбили, хотіли б, аби ви не обдумували усього ще раз, правда ж?
Детектив несподівано всміхнувся.
— Та ну, годі. Ми мали справу із сотнями таких випадків самогубств...
Мене від нього вже нудило.
— Я почув вас із першого разу, — перетнувши коридор, я увійшов у свій номер. — Буду тут ще кілька днів. Якщо я раптом знадоблюся вам...
Він пильно поглянув на мене, трохи втративши свою самовпевненість.
— Чому ви гадаєте, що будете мені потрібні?
— Ну, ми могли б почитати разом якусь детективну історію, — відповів я і зачинив двері перед його обличчям.
4
Я відчув, що настала пора витратити трохи грошей старого Джефферсона: був упевнений, що портьє зможе розповісти мені більше, ніж сказав МакФерсону, якщо запропонувати йому грошовий стимул.
Побачивши, що МакФерсон пішов, я попрямував до стійки, за якою сидів старий китаєць. Він підозріливо подивився на мене, але коли я жестом вказав на телефон, то вимушено кивнув на знак дозволу.
Я набрав номер Вонґа Гопго. Той відповів негайно ж, так наче сидів біля слухавки, чекаючи на мій дзвінок.
— Пригадуєте мене? — запитав я. — Ви дали мені свою візитку в аеропорту. Мені потрібен перекладач.
— Для мене це буде великим задоволенням, сер, — відповів він.
— Зустрінетеся зі мною перед банком Шанхая та Гонконгу через півгодини?
Гопго відповів, що охоче прийде туди.
— Мені ще потрібна машина, — продовжив я.
Він сказав, що залюбки все для мене організує і цілком буде у моєму розпорядженні. Не схоже на те, що справи містера Вонґа Гопго йшли аж надто жваво.
Подякувавши йому, я поклав слухавку. А тоді, вклонившись портьє, котрий вклонився мені у відповідь, залишив готель й узяв таксі до банку.
Там одержав гроші за кількома акредитивами, що видала мені Джанет Вест, і з випнутими кишенями штанів, набитими гонконгівськими доларами, став чекати на тротуарі, коли прибуде Вонґ Гопго.
Він приїхав через десять хвилин за кермом блискучого «паккарда». Ми потиснули руки, і я назвав йому своє ім'я. Він сказав, що буде радий, коли я називатиму його Вонґом. Усі американські клієнти кличуть його так, і для нього це буде честь, якщо я також так казатиму.
Я сів в авто біля нього.
— Повертаємося назад у мій готель, — сказав я. — Мені потрібно одержати деяку інформацію від портьє, який не розмовляє англійською, — й оскільки Вонґ виглядав трохи здивованим, я продовжив: — Я — приватний детектив і тепер працюю над однією справою.
Він вдоволено всміхнувся, осяявши мене золотими зубами.
— Я прочитав безліч детективних історій, — сказав Вонґ. — Тож мені надзвичайно приємно зустрітися зі справжнім детективом, сер.
Витягнувши кілька своїх доларів, я подав йому п'ятдесят.
— Цього буде достатньо для оплати ваших послуг за день? — запитав я. — Ймовірно, ви будете час од часу мені терміново потрібні.
Вонґ відповів, що цього цілком достатньо, але авто доведеться розцінювати як додаткові витрати. Оскільки я платив грошима Джефферсона, то погодився на все. Був упевнений, що міг би поторгуватися, та мені була потрібна його цілковита співпраця, і я відчув, що можу її не отримати, якщо економитиму.
Ми під'їхали до готелю і, залишивши авто в районі порту, перейшли через дорогу та піднялися сходами до фойє готелю.
— Це поганий готель, — сказав Вонґ, коли ми підходили. — Я б не радив вам залишатися тут, сер. Можу організувати вам гарний номер у чудовому готелі, якщо ви цього захочете.
— Давайте поки що облишимо це питання, — мовив я. — Зараз мені потрібно працювати.
Ми стали перед старим портьє, котрий уклонився мені й байдуже поглянув на Вонґа, який так само байдуже зиркнув у відповідь.
— Скажіть йому, що я хочу поставити кілька запитань, — сказав я Вонґу. — І заплачу, якщо він зможе мені допомогти. Але скажіть усе якось так, щоб він не образився.
Вонґ почав довгу розмову по-кантонізьки з певною кількістю поклонів. Десь на середині розмови я вийняв пачку грошей і відрахував із неї десять п'ятидоларових банкнот, склав їх в акуратний маленький згорток, а решту заховав.
Старий портьє відразу ж більше зацікавився тим, що було у мене в руках, аніж тим, що говорив Вонґ. Урешті-решт гід сказав, що портьє із задоволенням відповість на будь-які мої запитання.
Я вийняв фотографію Джоан із моргу.
— Запитайте його, чи він знає цю дівчину.
Пильно поглянувши на фотографію, портьє повідомив, що дівчина жила у цьому готелі. Вона залишила його п'ятнадцять днів тому, не оплативши свого рахунка за проживання. А тоді портьє запитав, чи не хочу я його оплатити.
Я відповів, що ні.
Після подальших запитань Вонґ продовжив:
— Вона була заміжня за американським джентльменом, котрий жив із нею в одному номері. Його звали Герман Джефферсон, і він, на жаль, загинув в автокатастрофі. Саме після того, як цей джентльмен помер, дівчина поїхала, не оплативши свого рахунка.
Я вийняв фотографію Джефферсона, яку дала мені Джанет Вест.
— Запитайте старого, чи відомо йому, хто це, — сказав я Вонґу.
Після того, як портьє з погано прихованим здивуванням поглянув на фотографію, відбувся словесний обмін, а тоді Вонґ сказав:
— Це американський джентльмен, який тут мешкав.
— Як довго він жив тут?
За посередництва Вонґа портьє повідомив, що він мешкав у готелі аж до того, як загинув.
Це була перша фальшива нотка в інтерв'ю. Лейла ж сказала, що Джефферсон виїхав звідси дев'ять місяців тому. А тепер цей старий канюк стверджує, що Герман жив тут аж до того, як загинув три тижні тому.
— Я чув, що Джефферсон мешкав тут лише три місяці, — мовив я, — а тоді залишив свою дружину й переїхав в інше місце. Це було близько дев'яти місяців тому.
Вонґ видавався здивованим. Він палко поговорив із портьє, а тоді збентежено сказав:
— Він цілковито впевнений, що американський джентльмен залишався тут аж до своєї смерті.