— Гаррі буде тут за мить. Сядьте так, щоб я могла вас бачити.
Відразу ж за терасою я уздрів велику вітальню. Кімната була розкішно умебльована в китайському стилі з масивними лакованими шафами, червоним шовком на стінах і великим чорним столом, інкрустованим перламутром, на якому вже було накрито на вечерю.
— Гарно тут у вас... — мовив я.
— Так... гарно. Нам дуже пощастило отримати цю віллу. Ми тут лише кілька тижнів... раніше у нас було житло в Цзюлуні. Але це місце подобається нам значно більше.
А хто мешкав тут до вас? — запитав я.
— Гадаю, що ніхто. Власник лише недавно вирішив здавати її в оренду. Він тепер мешкає в Макао.
На терасу вийшов Гаррі Енрайт. Ми потисли руки, і він сів навпроти мене.
Слуга-китаєць приготував хайбол і для нього.
Після звичної ввічливої балачки про краєвид і віллу Гаррі запитав:
— Ви тут у робочій поїздці?
— Проводжу тут відпустку. Випала нагода десь відпочити тиждень, і я не міг не піддатися спокусі приїхати сюди.
— Цілком вас розумію, — він по-дружньому вивчав мене. — Я страшенно захоплююся Гонконгом. Стелла розповідала мені, що ви — із Пасадена-сіті. Ви були добре знайомі з Германом Джефферсоном?
— Я краще знаю його батька. Старий хвилюється через Германа. Він попросив порозпитувати тут про його сина, коли почув, що я вирушаю сюди.
Енрайт видавався зацікавленим цим.
— Справді? А що саме він хотів довідатись?
— Ну, Герман жив тут уже п'ять років. Він рідко писав додому. Батько не мав жодного уявлення про те, чим займається син. Старий був неабияк вражений, коли Герман написав йому, що одружився з азіаткою.
Кивнувши, Енрайт поглянув на Стеллу.
— Ще б пак. Навіть не сумніваюся, що він був вражений.
— Гадаю, старий почувається погано через те, що не зробив більшого для свого сина, поки той був живий. Вам відомо, як Герман заробляв на прожиття?
— Не думаю, що він узагалі що-небудь робив, — повільно сказав Енрайт. — Він був трохи загадковий. Мені Герман подобався, але він був не з тих, котрих усі люблять, — він усміхнувся у бік Стелли. — Вона його терпіти не могла.
Стелла нетерпляче ворухнулася.
— Не перебільшуй, — кинула вона. — Визнаю, що Герман мені був не до вподоби. Він вважав, що кожна жінка повинна закохатись у нього... Я таких чоловіків не люблю.
Енрайт засміявся.
— Що ж, ти у нього не закохалася, — підтвердив він, і я вловив у його голосі глузливу нотку. — А мені він подобався.
— Отже, ти аморальний, — сказала його сестра. — Тобі подобається кожен, хто тебе розважає.
Розмову перервав слуга-китаєць, оголосивши, що вечеря готова. Ми пішли до вітальні.
Я із задоволенням поїдав подані китайські страви. Ми невимушено розмовляли. Енрайт був надзвичайно веселий, але я зауважив, що Стелла видавалася замисленою, так наче лише наполовину слухала нашу розмову.
Коли ми закінчили вечеряти, вона раптом запитала:
— Містере Раян, хто сказав вам, що Герман орендував цю віллу?
— Одна китаянка, — відповів я. — Зустрів її в готелі «Небесна імперія», у якому мешкав Джефферсон. Це вона мені сказала.
— Цікаво, навіщо? — додала Стелла, насупивши брови. — Що за безглуздя таке говорити?
Я знизав плечима.
— Можливо, вона просто обманювала мене, — припустив я. Раптом я відчув, що за мною спостерігають, і швиденько оглянувся кімнатою. — Я запитував її про Германа. Може, їй здавалося, що вона повинна щось сказати, аби заробити те, що я їй пропонував... — навпроти мене висіло велике дзеркало. Я подивився у нього. Позаду себе у передпокої, відображеному в дзеркалі, я побачив присадкувату нечітку чоловічу постать. Це був одягнений у європейський костюм китаєць. Він пильно вивчав мене. На секунду наші очі зустрілись у віддзеркаленні, а тоді він відійшов назад у темряву і зник. Я відчув, як моєю спиною пробіг холодок. У цьому чоловікові було щось зловісне й загрозливе, і мені вартувало неабиякого зусилля не показати виразом обличчя, що я помітив, як він за мною спостерігає.
— Китайці скажуть вам будь-що, якщо їм видасться, що саме це ви хочете від них почути, — мовив Енрайт. Я знав, що він уважно дивиться на мене. — А китаянки — найвправніші у світі брехухи.
— Це факт? — запитав я. Ще раз зиркнув у дзеркало, а тоді із зусиллям перевів погляд знову на Енрайта. — Що ж...
— Ходімо на терасу, — запропонувала Стелла, підводячись. — Вип'єте бренді?
Я відмовився, і ми вийшли на терасу. Уже виглянув місяць, і на морській воді було видно його відображення.
— Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Енрайт. — Сподіваюся, ви це пробачите, а опісля можемо вийти в море. Вам би цього хотілося?
Я поглянув на Стеллу.
— Якщо ви бажаєте, то і я не проти.
— О так, я хочу, — сказала вона покірним голосом. — Гаррі не може думати ні про що, крім свого проклятого човна.
На той час Енрайт уже пішов. Стелла ковзнула рукою під мою й повела мене до балюстради. Ми стояли й дивилися на море.
— Певною мірою цій китаянці пощастило, — сказала Стелла, і я вловив у її голосі сумну нотку. — Припускаю, що Германів батько забезпечить її. Я чула, що він дуже багатий.
— Вона втратила чоловіка... — мовив я, усе ще не впевнений, чи слід мені казати, що Джоан мертва.
Вона зробила нетерпеливий рух.
— Їй краще, що, вона його здихалася. Тепер Джоан вільна, у неї є гроші, й вона в Америці, — Стелла важко зітхнула. — Як би мені хотілося повернутися назад у Нью-Йорк.
— То ви приїхали з Нью-Йорка?
— Еххх... Уже рік я там не була. Дуже сумую за домом.
— А ви не можете поїхати? Ви повинні бути тут?
Вона почала було щось говорити, а тоді зупинилася.
Після тривалої паузи Стелла сказала:
— Звісно ж, я не мушу бути тут, але ми з братом так давно робимо усе разом, що це вже стало звичкою, — вона вказала на гору попереду нас. — Хіба ж це не виглядає прекрасним у місячному сяйві?
Я здогадався, що вона навмисне змінює тему розмови, і мені було цікаво, чому, та я підіграв їй. Ми все ще милувалися краєвидом, коли на терасу вийшов Енрайт.
— Що ж, ходімо, — мовив він. — Ви б не хотіли побачити Абердін? Це рибацьке село. Його справді варто побачити.
— Так, звісно ж, — сказав я, і ми, залишивши терасу, одне за одним спустилися сходами до човна.
Стелла та я відразу ж примостилися позаду Енрайта, котрий сів за штурвал. Човен із ревом вийшов у море. Через шум потужного двигуна розмовляти було неможливо. Стелла відсіла від мене і почала пильно вдивлятись у місячну ніч. Її обличчя було засмученим, наче вона намагалась зосередитися на чомусь, що її пригнічувало. Мої думки теж були зайняті: я обмірковував зібрані уривки інформації. Я й досі не міг повірити, що Лейла мені збрехала. Або Енрайти були неправильно поінформовані, або вони також, як і портьє у готелі «Небесна імперія», брехали про Германа Джефферсона... але чому?
Село Абердін було одним із найбільш вражаючих місць, які мені доводилось бачити. Гавань була переповнена джонками, що стояли одна біля одної й кишіли китайцями з їхніми родичами та дітьми. Не було жодної надії увійти у гавань, тож Енрайт кинув якір, і ми попливли до пристані на сампані, яким керувала тринадцятилітня китайська дівчинка. Близько години ми блукали цікавим селом, а тоді Стелла сказала, що вона стомилась, і ми повернулися до човна. Поки пливли до нього на сампані, Стелла мовила:
— Ви вже були на островах? Вам варто їх побачити. Можете добратися туди на поромі.
— Ще поки ні... ні.
— Якщо у вас немає жодних цікавіших планів на завтра, то можемо вирушити разом на Сілвер-майнбей. Мені потрібно декого відвідати. Поки гостюватиму там, вам, можливо, захочеться подивитися на водоспад. Він справді вартий уваги, а тоді ми зможемо разом повернутися назад.
— Що ж, гаразд, — сказав я.
— Моя сестра — дуже милосердна душа, — зауважив Енрайт. — Коли ми вперше приїхали сюди, ми мали служницю. Але вона була стара, і нам довелося її звільнити. Тепер старенька мешкає на Сілвер-майнбей. Стелла час од часу провідує її. Привозить різні речі.