Дивлячись на цього могутнього чоловіка, я пригадав постать, відображення котрої вчора з'явилось у дзеркалі вілли, що винаймав Енрайт. Я був упевнений, що це був саме той чоловік, який спостерігав за мною із затемненого передпокою.
Поки він ішов, я його вивчав. Китайцю було біля сорока, але він ще залишався надзвичайно сильним чоловіком, він ніби рухався зі швидкістю та легкістю гімнаста.
Я сказав собі, що усі китайці виглядають однаково і що я геть здурів, думаючи, що це той самий чоловік, котрий спостерігав за мною на віллі Енрайта, та це відчуття не полишило мене навіть тоді, коли він пройшов повз і, не глянувши на мене, сів, розгорнувши газету легким помахом і ховаючись за нею.
За хвилину до відплиття я побачив Стеллу: одягнута в бавовняну сукню кольору зеленого яблука й із солом'яною корзиною, вона йшла уздовж пірса. Зупинившись біля сходнів, Стелла помахала мені. З усіх пасажирів вона приїхала останньою.
Я спустився сходнями, щоб забрати в неї корзину, чим роздратував двох китайських моряків, які хотіли уже відкотити сходні.
— Привіт, — мовила Стелла. — Ось і я... як завжди, встигла.
Ми повернулися на палубу, і пором нарешті відплив од пірса. Сівши на лаву, ми почали розмовляти про се, про те, не згадуючи про Джефферсона. Коли попереду завиднівся острів Лантао, Стелла недбало запитала, що я робив увесь ранок. Я відповів, що вивчав завулки Гонконгу.
— Що ж, от ми й на місці, — сказала вона, коли пароплав причалив до пірса на Сілвер-майн. — Мені треба віднести ці речі, — Стелла показала на корзину. — А ще маю поговорити зі старенькою. Це займе близько півтори години. Чому б вам не піти до водоспаду? Його справді варто побачити.
— Так і зроблю. Зустрінемося тут?
— Наступний пором відправляється назад перед шостою. Я буду тут.
Я зніс корзину на пірс, і тоді Стелла вказала мені дорогу до водоспаду.
— Ідіть стежкою навколо Баттерфлай-гілл і тоді ви прийдете до мосту. Ідіть далі, й побачите ще один міст. По той бік другого моста і буде водоспад, — вона всміхнулася до мене. — Це одне з найпривабливіших тут місць.
— Знайду, — сказав я.
Я дивився, як Стелла йде до ряду вбогих на вигляд хатинок, прикрашених кольоровою білизною. Рухалася вона граціозно, уникаючи китайських селян, які бігли підтюпцем, та вгодованих веселих дітей, котрі роїлися довкола її зеленої сукні.
Я оглянувся навкруги за присадкуватим китайцем, та він уже зник. Я бачив, як він спускався з пароплава, але тепер не мав жодного уявлення, куди він пішов.
Не маючи заняття аж до вечора, я вирішив прогулятися. Це був теплий сонячний день, і я не поспішав. Рушив стежкою, на яку вказала Стелла, й приблизно за десять хвилин залишив узбережжя позаду. Коли минув село, яке, як я довідався пізніше, мало назву Чунґ Гау, раптом опинився сам із Баттерфлай-гілл праворуч від мене та широчінню відкритої місцевості ліворуч.
Я дійшов до водоспаду, так нікого і не зустрівши, належно помилувався ним, а відтак вирішив повернутись. І саме тоді це й трапилося. Щось, що могло б бути велетенським шершнем, просвистіло повз моє обличчя. Слідом почувся віддалений звук пострілу з гвинтівки.
Діючи рефлекторно, як втовкмачив собі ще під час служби в піхоті, я розпластався на землі. Щойно я скотився з дороги, як пролунав ще один вистріл, здійнявши пил ярдів за два від мене.
Я саме перекочувався у густу траву збоку від стежки, коли в непорушному повітрі пролунав ще один постріл. Цього разу в мене ледь не влучили: куля просвистіла майже біля моєї голови.
Серце билося глухо, я пітнів, але продовжував рухатися. Котячись і міцно притискаючись до твердої землі, я врешті-решт добрався до великого каменя й швидко, мов у паніці, ковзнув за нього, а тоді розпластався і став чекати.
Нічого не трапилось, і я почав трохи заспокоюватися. Хоч би хто у мене стріляв, він був на пагорку. Стріляв, імовірно, зі зброї з оптичним прицілом. Судячи зі звуку пострілу з гвинтівки, чоловік був за добру чверть милі звідси.
Я проклинав себе за те, що не взяв пістолета. На мені були сорочка з коротким рукавом і слакси — не надто відповідний одяг для носіння зброї. А стрілець знав, де я. Йому просто треба було зачекати, поки я покажуся. Надзвичайно обережно я підняв голову, щоб поглянути позад себе, аби спланувати маршрут утечі. Гвинтівка вистрелила, і куля ляснула недалеко від мого обличчя. Я знову розпластався на землі.
Їх було двоє! Останній раз стріляли просто позаду мене. Цей снайпер був ближче за іншого... аж надто близько, чорт забирай!
Вони мали зрозуміти з мого одягу, що я неозброєний. Тепер, коли вони знали, що упустили мене своїми відкритими пострілами, ніщо не могло зупинити їх спуститися вниз і переконатися, що цього разу вже не промахнуться.
Я поглянув на годинник. Було уже двадцять по п'ятій. Чи вирушить Стелла мені назустріч, коли я не з'явлюся на пірсі? Припустимо, вона натрапить на цих двох. Чи вб'ють вони і її, як намагались убити мене?
Я почав повільно повзти геть від каменя. Бойова підготовка й досі жила у моїй голові. Я ковзнув, наче змія, крізь високу траву, рухаючись униз. Після п'яти хвилин обережних маневрів опинився футів за сто від свого попереднього місця. А тоді дюйм за дюймом підняв голову, намагаючись угледіти, де я.
Свист кулі біля обличчя, а тоді клацання гвинтівки змусили мене притиснутися до землі. Або ці двоє були розумнішими, ніж я про них думав, або ж я виявився менш вправним як піхотинець. Повільно змінив позицію. І добре, що я це зробив, бо раптом ще один постріл розколов тишу, і куля поцілила в землю саме там, де я щойно лежав. Я сказав собі, що то був щасливий постріл. Хлопець вистрілив туди, де, як він уявляв, я лежав, але це було аж надто близько, щоб я міг заспокоїтися.
Я поповз далі вправо від себе, а тоді побачив, що висока трава закінчується. Ще чотири фути попереду приведуть мене до неродючої кам'янистої землі, яка різко спускалася до схилу, можливо, схилу пагорка, що збігав у долину.
Я лежав, слухаючи і чекаючи. Не чув нічого. А не підіймаючи голови, не міг нічого й побачити.
Тоді вдався до індіанського трюка — приклав вухо до землі й уважно став слухати. Спершу я нічого не відчував, а тоді почув його. На мою думку, він був ярдів за п'ятдесят справа — повз до мене, схований у високій траві, і міг швидко наблизитися, якщо я нічого не зроблю.
Я спробував точніше зрозуміти, де нападник, та це було неможливо. Проте я принаймні знав, з якого боку він наближається. Зачекав ще хвилину, а тоді, почуваючись голим і наляканим, я піднявся з трави швидким рухом і стрибнув спершу праворуч, а тоді ліворуч, аби збити снайперів із цілі. Почувся далекий тріск пострілу з гвинтівки. Куля пролетіла зовсім близько. Я помітив рух у траві ярдів за шість од мене і вирушив у той бік.
Китаєць, одягнений у синю куртку й штани та у мішкуватій чорній кепці, піднявся з трави і всміхнувся до мене. Він був маленький, худенький і жилавий. Сонце виблискувало на ножі у нього в руках. Я не дав йому змоги напасти: кинувся на хлопця, правицею намацуючи руку з ножем, а лівою тягнучись до його горла.
Плечем я вдарив його в груди, і ми впали у високу траву, аж кістки хруснули. Я вхопив його за зап'ястя та горло. Він спробував запхнути пальці мені в очі, та я ударив його маківкою в обличчя. Почув, як він хрюкнув. У нього не було шансів: нападник був наполовину легшим і слабшим за мене. Я забрав у нього ніж, а тоді замкнув обидві руки навколо його горла. Хлопець звивався піді мною, але недовго. Я стискав його худорляве горло, аж поки не побачив, що у китайця закотилися очі, й не відчув, що він обм'як. Трохи задихаючись, я зліз із нього і знову розпластався, прагнучи лише дізнатися, чи другий снайпер уже спускається вниз.
Я зачекав кілька хвилин, поки китаєць не ворухнувся. Тоді обповз навколо нього і припідняв його, приставивши під плече лезо, але сам продовжував лежати притиснутим до землі. Кепка злетіла з голови хлопця під час боротьби. З того місця, де заховався снайпер, китаєць міг видатися мною, і саме так він і подумав або, можливо, йому було байдуже. Клацнула гвинтівка, і раптом обличчя мого суперника перетворилося на маску з крові. Це був хороший постріл. Я дав обм'яклому тілу впасти у траву, а тоді поповз задом, доки не опинився футів за п'ятнадцять од тіла.