Тепер я знову чекав, час од часу притискаючись вухом до землі. Це було довге очікування. Стрілки мого годинника показували уже половину сьомої, перш ніж снайпер утратив терпіння і вирішив спуститися вниз та дізнатись, що трапилося.
Він підійшов доволі впевнено, знаючи, що я або мертвий, або принаймні не зможу йому нашкодити. Трішки розсунувши траву, я міг бачити схил пагорка, з якого був здійснений останній постріл. Я помітив снайпера, котрий спускався з пагорка з рушницею під пахвою, — присадкуватий, широкоплечий, одягнутий у чорний міський костюм... Так, це був чоловік, який стежив за мною на віллі Енрайта і якого я бачив на поромі.
Спостерігаючи за ним, я раптом дійшов до жахливого відкриття: це ж Стелла запропонувала мені попливти до цього одинокого острова. Спочатку мене запросили на віллу Енрайта, і цей присадкуватий китаєць, який так упевнено зараз наближався, був там, аби поглянути на мене. Поки я лежав у високій траві, мені здалося, що я потрапив у наготовану пастку, з якої, як припускали її організатори, не було виходу.
Судячи зі швидкості його руху, китаєць мав бути біля мене менш ніж за десять хвилин. Я поповз через траву, щоб підібрати ніж із довгим лезом. Багато упевненості він мені не додав. Ніж проти гвинтівки — шанси у нас були не рівні. Роззирнувшись довкола, я знайшов плаский важкий камінь, більший за мою долоню.
Тепер присадкуватий китаєць ішов уже вздовж стежки. Він сповільнив крок і рухався обережніше, та й досі, схоже, мав доволі упевненості, бо ніс гвинтівку під пахвою.
Я відповз ще далі від тіла... тепер нас розділяли двадцять ярдів високої трави. Присадкуватий китаєць спершу натрапить на тіло, а тоді вже на мене.
Китаєць був занадто близько від мене, щоб я міг продовжувати спостерігати за ним. Я розпластався на землі, стискаючи камінь у правій руці, а ніж — у лівій.
Я міг чути його. І я почув, як він легенько забурчав. Я обережно підняв голову. Китаєць знайшов свого приятеля і тепер стояв над ним, витріщивши очі. Потім різко підняв голову, і ми поглянули один на одного. Гвинтівка ковзнула з-під пахви в руки. Коли я кинув камінь, він натиснув курок. Мій камінь зіпсував його намір, та постріл не був зовсім невдалим: куля дряпнула плече. Та моєму каменеві пощастило більше: його край зачепив китайцю праву руку, роздерши шкіру. Він упустив гвинтівку і щойно нахилився, аби підняти її, як я уже був на ньому.
Китаєць крутнувся вбік, широко розставивши ноги, щоб витримати поштовх мого нападу. Його рука майнула вгору і схопила за моє зап'ястя. Пальці у нього були немов сталеві. Я перелетів через його голову й важко приземлився. Я тьмяно усвідомлював, що загубив ніж. Упавши, я опинився на схилі пагорка. Змушуючи себе повільно рухатись, почав котитись. Я чув, що він іде за мною. Прокотившись близько п'ятдесяти ярдів, я зарив свої п'ятки у м'яку землю й зупинився. У мене паморочилося в голові, і було важко дихати. Я бачив, що нападник наближається зі зміїною посмішкою на товстому жовтому обличчі, але без зброї.
Коли він дістався до мене, я був уже на ногах, нижче нього та у невигідному становищі, але він рухався занадто швидко, щоб зупинитись. У момент зіткнення я відхилився убік. Китаєць спробував схопити мене, але його гачкуваті пальці зісковзнули з моєї руки, коли він промчав повз. Крутнувшись, я ударив черевиком у його товстий зад. Китаєць впав уперед і долілиць ковзнув пагорком униз.
Я знайшов ще один важкий плоский камінь, схопив його і жбурнув китайцю навздогін. Камінь попав йому в тім'я. Він і далі спускався схилом, збиваючи пил, але тепер шкутильгаючи. Можливо, я розтрощив йому череп. Мені було байдуже. Я лише знав, що впродовж деякого часу він мене не потурбує... якщо взагалі коли-небудь потурбує...
Важко дихаючи та відчуваючи пекучий біль у плечі, я, похитуючись, попрямував стежкою у бік пірса.
2
У бар Ваньчаю я увійшов рівно о восьмій. До того часу встиг прийняти душ, переодягнутися і накласти пластир на подряпину від кулі. Було доволі боляче, та мені пощастило, що не трапилося нічого гіршого.
Бар був переповнений. Близько двадцяти американських моряків пили й танцювали, а ще більше китаянок, одягнених у ціпао, товпилися навколо бару. Кілька китайських бізнесменів сиділи у кабінках, пили віскі й вели серйозні розмови. З музичного автомата ревів джаз, достатньо сильно, аби пошкодити чутливу барабанну перетинку. Я стояв одразу в дверях, роззираючись довкола. Раптом з гамору та сигаретного диму, всміхаючись, вийшла китайська мадам. Вона провела мене до однієї з небагатьох порожніх кабінок і посадила за стіл.
— Що будете пити? — запитала вона, стоячи наді мною й уникаючи мого погляду.
— Шотландське віскі... а ви?
— Я принесу вам.
Мадам швидко зникла з поля зору за ширмою танцювальників. Після п'ятихвилинного очікування до мого столу підійшов офіціант і поставив віскі з содовою. Я продовжував чекати. Минуло ще десять хвилин, і китаянка нарешті повернулася до мого столу й сіла. Вона виглядала трохи схвильованою.
— Му Гайтон зустрінеться з вами, але не тут. Вона хоче, щоб ви прийшли в її квартиру.
«Ще одна пастка?» — подумав я. Я й досі трішки тремтів після свого сьогоднішнього пообіднього досвіду. Тепер був одягнений у костюм і мав при собі пістолет у кобурі, захований від сторонніх очей та готовий до дії.
— Де вона?
— Це недалеко звідси. Можу організувати для вас таксі.
Я на мить завагався, а тоді кивнув.
— Гаразд... але звідки я знатиму, що це саме та дівчина?
— У неї є документи, вона вам їх покаже. Це саме та дівчина.
— Я можу йти?
— Вона вже чекає.
Допивши свій напій, я підвівся.
— Коли поговорю з нею й переконаюся, що вона справді потрібна мені дівчина, я заплачу вам п'ятдесят гонконгівських доларів.
Мадам вимушено всміхнулася.
— Усе гаразд. Піду пошукаю вам таксі.
За кілька хвилин вона повернулася.
— Таксист знає, куди вас завезти. Квартира на верхньому поверсі. Вам не буде важко її знайти.
Я відповів, що ми ще зустрінемось, і вийшов у спекотну ніч. Водій радісно всміхнувся до мене, коли я відчинив двері таксі. Я сів у авто, і ми рушили. Це була шестихвилинна поїздка через переповнені людьми завулки китайського кварталу. Машина зупинилася перед ювелірною крамницею, і водій вказав на бічні двері, весело всміхаючись. Я заплатив, додавши ще й «на чай», поглянув, як він поїхав, а тоді поштовхом відчинив двері й почав підійматися стрімкими сходами, які привели на сходовий майданчик. Навпроти мене був ліфт. Я піднявся ним на останній поверх. Коли він зупинився, я ковзнув рукою під полу піджака і трохи послабив пістолет у кобурі. А тоді рушив майданчиком до пофарбованих у червоне дверей і натиснув кнопку дзвінка.
Після незначного зволікання двері розчинилися, і китаянка, виглянувши з них, запитально поглянула на мене. Вона була висока, струнка і дуже приваблива; на собі мала шовкове ціпао кремового кольору з багатою вишивкою та пурпурові сандалії. Її чорне волосся прикрашали дві квітки лотоса.
— Мене звати Раян, — відрекомендувався я. — Гадаю, ви чекали на мене.
Вона всміхнулася, показуючи блискучі білі зуби.
— Так... заходьте.
Я увійшов у велику, повну квітів кімнату, умебльовану модними світлими дубовими меблями.
Крізь великі вікна було видно море.
— Ви — Му Гайтон? — запитав я, коли дівчина зачинила двері й граційно підійшла до м'якого крісла.
— Так мене звати.
Вона сіла, поклавши тонкі руки на коліна. Її брови злегка піднялися, а усмішка не сходила з обличчя.
— Звідки мені це знати?
Це запитання, схоже, її розвеселило. Китаянка вказала рукою на стіл.
— Мої документи он там.
Я перевірив їх: вона приїхали у Гонконг п'ять років тому, зараз їй було двадцять три, працювала танцюристкою.