Рухаючись так, наче бреду водою, я увійшов у кімнату й торкнувся холодного обличчя китаянки. Вона була мертва уже кілька годин.
Глибоко вдихнувши, я потягнувся до телефону й викликав поліцію.
2
Чекаючи приїзду копів, я оглянув свою мертву азіатську відвідувачку ближче. Їй було близько двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років, і вона, безсумнівно, не була бідною. Припустив це, оскільки її одяг видавався дорогим, панчохи були зі справжнього нейлону, а туфлі майже нові. До того ж вона була доглянута: нігті мала чисті, волосся — блискуче. Я не мав змоги дізнатися, хто вона, — її сумочки не було. Мабуть, її забрав убивця. Не думаю, що так акуратно одягнена жінка могла б піти кудись без сумочки.
Переконавшись, що її ім'я залишиться для мене невідомим, я пішов до іншої кімнати й став чекати на тупотіння ніг, яке повідомить, що хлопці приїхали. Довго чекати не довелося. Хвилин за десять після мого дзвінка вони уже кишіли наді мною, наче мурахи над грудочкою цукру.
Останнім приїхав детектив-лейтенант Ден Ретнік. Я час од часу зустрічався з ним за останні чотири роки. Це був чепуристо одягнений низькорослий чоловік із тонкими лисячими рисами обличчя. Єдиною причиною, чому Ретніка тримали у міській поліції, було те, що йому пощастило одружитися з сестрою мера. Як з офіцера поліції з нього було стільки ж користі, як із дірки у відрі. На щастя Ретніка, із часу його призначення у Пасадена-сіті не вчинено жодного важкого злочину. Ця справа була першим випадком убивства відтоді, як його підвищили з чергового до детектив-лейтенанта в маленькому поліцейському відділку на узбережжі.
Та все ж віддам йому належне: незважаючи на те, що у нього недостатньо мізків, аби розв'язати дитячий кросворд, Ретнік виглядав, безсумнівно, як коп, котрий добре знає свою справу, коли влетів у мою контору із сержантом Палскі, своїм друзякою, який тупотів позаду нього.
Сержант Палскі був кремезним, із червоним товстим обличчям, маленькими злісними очима та двома кулаками, які, здавалось, увесь час свербіли зустрітись із чиєюсь щелепою. Розуму він мав ще менше, ніж Ретнік, якщо це узагалі можливо, але нестачу інтелектуального багажу компенсовував м'язами.
Увійшовши, жоден із них не поглянув на мене. Вони попрямували у мою контору й упродовж тривалого часу витріщалися на мертву жінку, а потім, поки Палскі виконував належні дії поліцейського, Ретнік нарешті підійшов до мене. Тепер він виглядав трохи стурбованим і не таким жвавим.
— Що ж, детективе, давай розповідай мені всю історію, — сказав він, сідаючи на стіл і похитуючи бездоганно начищеними черевиками. — Вона твоя клієнтка?
— Не знаю, хто вона чи що тут робить. Я знайшов її такою, коли відчинив контору сьогодні вранці.
Ретнік жував погаслу сигару, дивлячись на мене суворим поглядом копа.
— Ти завжди відчиняєш так рано?
Я розповів йому всю історію, нічого не приховуючи. Він слухав. Палскі, котрий закінчив гратись у поліцейського з хлопцями у моїй конторі, підпер одвірок і також слухав.
— Щойно дізнавшись, що бунґало порожнє, я відразу ж повернувся сюди, — закінчив я. — Припустив, що тут щось не так, але такого вже точно не очікував.
— Де її сумочка? — запитав Ретнік.
— Не знаю. Поки я чекав вашого приїзду, то пошукав, однак не знайшов. Вона повинна була бути. Можливо, її забрав убивця.
Лейтенант почухав підборіддя, витягнув із рота погаслу сигару, поглянув на неї, а тоді запхнув назад.
— Що ж у цій сумці було такого, детективе, що спокусило тебе вбити жінку? — із вимогою запитав він.
Від Ретніка не можна було очікувати жодної проникливості. Викликаючи поліцію, я знав, що буду підозрюваним номер один.
— Навіть якби у неї був кохінор, я не настільки тупий, щоб убивати її тут, — сказав я терпляче. — Простежив би за нею до її дому і вже там залагодив би цю справу.
— Що ж тоді вона тут робила і як увійшла, якщо ти замкнув контору?
— Можу лише припустити.
Ретнік примружив очі та схилив голову набік.
— Ну що ж, давай припускай.
— Гадаю, у цієї жінки була до мене якась справа. Чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, не хотів, аби вона розмовляла зі мною. Я не знаю, чому, і мені невідомо, про що вона хотіла поговорити зі мною, я лише припускаю. На мій здогад, Гардвік відправив мене сидіти біля порожнього бунґало, аби упевнитися, що мене не буде у конторі, коли приїде жінка. Гадаю, він чекав на неї тут. Мої замки дуже прості. У нього не виникло б труднощів, аби відчинити двері. Ймовірно, коли вона увійшла, він сидів за моїм столом. Той факт, що жінка не виглядає наляканою, дає мені змогу припустити, що вона не знала того чоловіка й вирішила, що це — я. Після того, як вона розповіла про свою справу, він її застрелив. Це був швидкий професійний постріл. У неї навіть не встиг змінитися вираз обличчя.
Ретнік поглянув на Палскі.
— Якщо ми не пильнуватимемо, цей детектив вкраде у нас роботу.
Палскі витягнув щось із кутнього зуба і сплюнув на мій килим. Сержант промовчав: говорити — не його робота. Він був професійним слухачем.
Ретнік на хвильку замислився. Цей процес, безсумнівно, завдавав йому мук. Урешті-решт він мовив:
— Знаєш, що викликає підозру в твоєму припущенні, розумнику? Цей хлопець телефонував тобі з аеропорту, що за дві милі звідси. Якщо ти не обманюєш, то залишив контору відразу ж після шостої. Він не міг приїхати сюди раніше сьомої тридцять, зважаючи на рух транспорту на автостраді о тій порі, й усі, навіть жовтошкірі, знають, що це уже неробочий час. Вона б не прийшла сюди, якби не була впевнена, що застане тебе тут, а спершу зателефонувала б.
— А чому ви такі впевнені, що вона цього не зробила? Можливо, зателефонувала, а Гардвік був у моїй конторі й відповів на дзвінок. Можливо, він сказав, що чекатиме на неї і щоб вона зразу ж прийшла.
Зі зміни виразу обличчя Ретніка я зрозумів: він сердитий на себе, що не зміг дійти до такого сам.
Лікар і двоє інтернів зі звичайними носилками з'явились у дверях.
Палскі неохоче відійшов від одвірка й забрав лікаря, метушливого маленького чоловіка з неприємним похмурим обличчям, у мою контору, щоб оглянути тіло.
Ретнік поправив перламутрову шпильку на краватці.
— Її буде нескладно вистежити, — сказав він, наче розмовляючи із самим собою. — Якщо жовтошкіра така приваблива, як оця, на неї звертають увагу. Коли, ти казав, цей Гардвік мав зустрітися з тобою?
— Завтра... у п'ятницю.
— Гадаєш, він прийде?
— Жодного шансу.
Ретнік кивнув.
— Так, — він поглянув на свій годинник, а тоді позіхнув. — Ти виглядаєш жахливо. Може, вип'єш горнятко кави? Не відходь далеко і не ляпай язиком. Я буду готовий говорити з тобою десь за півгодини.
Він, звісно ж, не турбувався про мене, просто хотів, аби я зійшов із дороги.
— Гадаю, кави можна випити, — сказав я. — Чи можна мені поїхати додому і прийняти душ?
— Кому не байдуже, як гидотно від тебе смердить? — кинув лейтенант. — Просто випий десь недалеко кави, щоб ти був у полі зору.
Я спустився ліфтом на перший поверх. Хоча була лише без двадцяти восьма, уже зібрався невеличкий натовп, аби повитріщатися на карету «швидкої допомоги» та чотири поліцейські автівки, припарковані перед будинком. Заходячи до знайомої забігайлівки, я почув звук важких кроків позаду себе. Я не роззирався довкола, адже знав, що питиму каву під наглядом поліції.
Увійшовши в бар, я опустився на табуретку. Відірвавшись од вікна, крізь яке пильно дивився на карету «швидкої», бармен очікувально поглянув на мене.
— Що вам приготувати, містере Раян? — його зітхання просвистіло поміж зубами.
— Каву, міцну та чорну, і швидко, — сказав я, — іще два смажені яйця з шинкою.
Кремезний чоловік у цивільному, котрий пильнував мене, не увійшов усередину бару, а стояв ззовні, звідки міг мене бачити.