Сержант поворухнув своїм ліхтарем так, аби під променем світла побачити мою потилицю, а тоді свиснув.
— Що ж, ви самі на це напросилися, прийшовши сюди. Це найзлочинніше місце Гонконгу.
— Ви могли б не світити цим чортовим ліхтарем мені в очі? У мене і так голова болить, — прогарчав я до нього.
Він пройшов повз мене у кімнату й обвів її променем від ліхтарика, а тоді вийшов.
— Головний інспектор захоче поговорити з вами. Ходімо.
— Він також захоче поговорити з китаянкою на ім'я Му Гайтон, — сказав я і продиктував її адресу. — Вам би краще піти за нею, бо вона може дременути.
— А до чого тут вона?
— Це вона привела мене до Беллінґа. Поспішіть, друже. Ви можете її втратити.
Він сказав щось по-кантонізьки поліцейському, і той одразу ж погупав сходами вниз.
— Ходімо, — мовив сержант, і ми вийшли услід поліцейському на темну смердючу алею.
Через півгодини я був знову на острові й сидів у кабінеті головного інспектора. Мабуть, його підняли з ліжка, і він виглядав не надто вдоволеним. Перед нами стояли горнятка з міцним чаєм. Моя голова і далі боліла, та чай допоміг.
Сержант Геміш сперся на стіну, жуючи зубочистку, очі поліцейського безтямно дивились у мій бік. МакКарті смоктав порожню люльку, слухаючи мою історію.
Я не розповів йому про поїздку в Сілвермайн. Відчував: якщо розкажу це, він може вороже налаштуватися проти мене. Натомість розповів йому, як я хотів поговорити з Му Гайтон, як розшукав її через мадам у барі Ваньчаю і як бачив її здивування й шок, коли повідомив, що Джоан — мертва.
— У мене виникла думка, що вона може захотіти передати комусь цю новину, — продовжив я, — тож зачекав на протилежному боці дороги й рушив за нею у відгороджене стіною місто.
Я розповів їм, як раптом з'явився Вонґ, що сказав Беллінґ та як Вонґ приглушив мене ударом.
Після тривалої паузи МакКарті підсумував:
— Що ж, ви самі на це напросилися. Спочатку вам треба було прийти до мене.
Я пропустив це мимо вух.
Кілька хвилин головний інспектор сидів, обмірковуючи те, що я йому повідомив, і перш ніж він устиг сказати, що ж надумав, задзвонив телефон. МакКарті підняв слухавку, послухав, а тоді сказав:
— Гаразд, продовжуйте стеження, вона мені потрібна, — і поклав слухавку. — Му Гайтон не повернулась у свою квартиру, — повідомив він. — Один поліцейський стежить за домом, а ще кілька — розшукують її.
Я й не сподівався, що Му буде там, чекаючи, поки вони прийдуть і заберуть її Я лиш хотів знати, чи не знайдуть її зрештою в гавані, як знайшли Лейлу.
— У вас є фотографія Френка Беллінґа? — запитав я головного інспектора. — Я тут подумав, що, можливо, то був і не Беллінґ, адже говорив з американським акцентом.
МакКарті відчинив шухляду столу й витягнув папку, товщина якої засвідчувала, що він значно більше цікавився Беллінґом, аніж розповідав про це. Інспектор розгорнув папку і вийняв глянцеву фотографію розміром 12,1x16,5 см, яку кинув через стіл, так що вона опинилася просто переді мною.
Я поглянув на фотографію й відчув, як моїм хребтом поповзло вгору якесь дивне відчуття жаху. Це була та сама фотографія, яку дала мені Джанет Вест: суворе бандитське обличчя, котре, за її словами, належало Германові Джефферсону.
— Ви впевнені, що це Беллінґ? — запитав я.
МакКарті безтямно витріщився на мене.
— То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.
— Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.
МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.
— Тоді з ким же ви розмовляли?
— Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?
— Так... а що?
— У вас є його фотографія?
— Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?
— А можете його описати?
— Худий, із гострими рисами обличчя та рідкуватим волоссям кольору піску, — швидко сказав МакКарті.
— Схоже на чоловіка, з яким я розмовляв... на того, котрий назвався Френком Беллінґом.
Настала довга пауза, тоді МакКарті сказав упевненим голосом:
— Джефферсон мертвий. Він загинув в автокатастрофі, а його тіло відправили літаком в Америку.
— Джефферсон живий... у будь-якому разі, він був живий дві години тому, — відрубав я. — Той, кого я бачив, відповідає вашому описові.
— Тіло в машині за розміром підходило Джефферсону, — сказав МакКарті, наче намагаючись переконати самого себе. — Воно настільки обгоріло, що упізнати його було неможливо, але дружина ідентифікувала тіло за перснем на пальці та портсигаром, який він завжди носив при собі. У нас не було і досі нема жодних причин вважати, що то був хтось інший, а не Джефферсон.
— Якщо це був не Джефферсон, а я, дідько забирай, упевнений, що то був таки не він, то хто ж це був? — запитав я.
— А чому ви мене запитуєте? — сказав МакКарті. — Я й досі не маю причин вважати, що Джефферсон живий.
— Високий худий чоловік із блідо-зеленими очима, рідким волоссям піщаного кольору і тонкими губами, — описав я. На мить замислившись, продовжив: — У нього викривлений мізинець на правій руці, схоже, що він колись був зламаний, а тоді погано зрісся.
— Це Джефферсон, — підтвердив Геміш. То були його перші слова після того, як я увійшов до кабінету. — Пам'ятаю цей викривлений палець. То справді Джефферсон.
МакКарті подув на люльку.
— Кого ж тоді поховали? — запитав він стривожено. — Чиє тіло відправили назад в Америку?
— Припускаю, що це було тіло Френка Беллінґа, — сказав я. — З якоїсь причини Джефферсон намагався надурити мене, що він — це Беллінґ.
— Навіщо це йому?
— Не знаю, — торкнувшись ґулі на голові, я скривився. — Якщо ви, головний інспекторе, не проти, то я піду спати. Почуваюся так, наче мене волочив за собою тигр.
— Ви саме так і виглядаєте, — відповів він. — Та спершу опишіть нам Вонґа.
— Мені він здається таким, як усі китайці. Присадкуватий, товстий, із золотими зубами.
— Так-так, — сказав МакКарті, стримуючи позіхання. — Вони усі здаються нам схожими, точнісінько так, як ми здаємося схожими для них, — він повернувся до Геміша: — Візьми стільки людей, скільки тобі треба, і пройдіться через обгороджене місто. Спробуйте розшукати Джефферсона. Ви його не знайдете, та ми повинні спробувати, — тоді повернувся до мене: — Гаразд, Раяне, а ви йдіть спати. Можете залишити це нам.
Я відповів, що з радістю зроблю це, і вийшов із кабінету разом із Гемішем.
— Шукати Джефферсона в обгородженому стіною місті — це наче шукати людину-невидимку, — процідив Геміш люто. — Ніхто нічого не знає. Усі всіх прикривають. Джефферсон може бути просто біля мене, а я цього навіть не знатиму.
— Не падайте духом, — байдуже сказав я. — Матимете чим зайнятися.
Залишивши його лаятись, я взяв «паккард» і поїхав ним назад у готель «Ріпалс-бей». Я почувався старим, стомленим і виснаженим.
Я вийшов із ліфта на четвертому поверсі, де був мій номер. Коридорний китаєць, який повсякчас всміхався та кланявся, одягнутий у білий строєвий піджак та чорні штани, ще раз уклонився, подаючи мені ключ. Я подякував йому та пішов у свій номер. Відімкнувши двері, увійшов у вітальню. Більшість номерів у готелі мали вітальню. Спальня була за опущеною завісою, що розділяла ці дві кімнати. Я увімкнув світло й стягнув із себе піджак. Завдяки кондиціонерові тут панувала приємна прохолода.
Моєю єдиною думкою було прийняти холодний душ і піти спати, але цьому так і не судилося здійснитися. Коли я розсунув завісу й увійшов до спальні, то побачив, що біля мого ліжка світиться лампа.
На ліжку лежала жінка. Я упізнав Стеллу Енрайт. На ній була чорно-золота коктейльна сукня. Жінка скинула із себе туфлі, що тепер лежали біля ліжка.
Я був шокований, побачивши її тут. На мить подумав, що вона мертва, та потім побачив, що її груди піднімаються й опускаються, а отже, вона дихає. Я стояв, пильно дивлячись на неї, усвідомлюючи біль у моїй голові й бажаючи знати, що в дідька вона тут робить та як увійшла. А тоді пригадав коридорного, який так усміхався, і здогадався, що Стелла просто підкупила його, щоб увійти в мій номер.