Поки я дивився на неї, Стелла повільно розплющила очі й поглянула на мене, а тоді підняла голову й сіла, спустивши довгі ноги з ліжка.
— Пробачте, — сказала вона і всміхнулась. — Я не хотіла заснути. Мені просто набридло чекати на вас.
— Ви довго чекали? — запитав я більше для того, аби сказати хоч щось. Сівши у м'яке крісло, я спостерігав, як її ноги ковзнули в туфлі. Стелла поправила волосся, а тоді встала і перейшла у вітальню.
— Я тут із десятої години, — відповіла Стелла. — Хвилювалася за вас. Сподіваюсь, ви не проти, що я прийшла сюди, — і перш ніж я встиг що-небудь сказати, вона поквапливо продовжила: — Що з вами трапилось? Я ледь не запізнилася на пором. Чому ви не чекали на мене?
— Мене затримали, — сказав я, думаючи про худого хлопця з ножем та присадкуватого китайця з гвинтівкою. — Тепер я запитаю вас дещо. Це була ваша ідея, щоб ми з вами попливли на той острів?
Вона сіла на підлокітник крісла обличчям до мене.
— Моя ідея? Що ви маєте на увазі?
— Нічого складного, правда ж? Коли ви запропонували, щоб я поїхав подивитися на водоспад... це була ваша ідея чи хтось інший запропонував її вам?
Жінка насупила брови, пильно дивлячись на мене, а за мить сказала:
— Не знаю, чому ви запитуєте, але це мій брат порадив запросити вас. Він сказав, що ви самотні й будете раді моїй компанії.
— Він і справді ваш брат? — запитав я.
Стелла завмерла, пильно подивилася на мене, а тоді швидко відвела погляд.
Оскільки вона нічого не відповіла, я повторив запитання.
— Ви ставите найнезвичайніші запитання, — сказала Стелла, усе ще не дивлячись на мене. — Що вас змушує запитувати таке?
— Ви з ним не схожі, — мовив я. — І мені здається дивним, що така дівчина, як ви, хоче мешкати разом зі своїм братом.
Я побачив, що вона завагалася, а тоді знизала плечима.
— Ні, він не мій брат. Я знаю його лише два місяці. А тепер шкодую, що узагалі зустріла його.
Я облишив думати про сон. Витягнув портсигар, і ми обоє закурили. Стелла зісковзнула з підлокітника у крісло і, відхилившись назад, заплющила очі, глибоко затягнувшись.
— Де ви його зустріли? — запитав я.
— У Сінгапурі. Там я підробляла стриптизом у нічному клубі, — відповіла вона. — Я подолала увесь цей шлях із Нью-Йорка... наче здуріла. На нічний клуб зробили облаву, тож я так і не отримала свого заробітку й опинилася без гроша. А тоді з'явився Гаррі. Він кілька разів бачив мій виступ і зробив мені пропозицію. У нього було багато грошей, певний шарм і... що ж, я пішла жити з ним у бунґало біля водосховища МакРічі. Там було гарно. Я добре проводила з ним час, доки люди не почали пліткувати, і тоді все стало погіршуватися, — вона розплющила очі й пильно поглянула на тліючий кінчик сигарети. — Я вирішила повернутися додому, але Гаррі не дав би мені грошей на дорогу. Тоді йому раптом потрібно було переїхати сюди. Він зробив мені фальшивий паспорт, і ми прибули сюди як брат і сестра, — Стелла поглянула на мене. — Я все ще хочу поїхати додому. Ви могли б позичити мені гроші? Я поверну вам через кілька місяців.
— Як він дістав вам фальшивий паспорт?
Вона похитала головою.
— Не знаю... Я не запитувала. То ви позичите мені гроші?
— Я ніколи не позичаю таких грошей.
— Якщо це щось змінить, ми можемо подорожувати разом, — вона вимушено всміхнулась, і мені раптом здалося, що Стелла налякана. — Ви ж розумієте, що я маю на увазі... натомість грошей.
— Хочу випити, — мовив я. — Ви будете?
Жінка сіла прямо, широко розплющивши очі.
— Не впускайте сюди нікого, — сказала вона, голос її ставав наполегливим. — Не хочу, аби хтось знав, що я тут.
— Коридорний знає. Це він впустив вас, правда ж?
— Ні. Я дізналася номер і сама взяла ключ із полиці. Там було два ключі. Він не знає, що я тут.
Я хотів, щоб у мене нарешті перестала боліти голова.
— Чого ви боїтеся?
Розслабившись, вона сперлася на спинку крісла і мовила, не дивлячись на мене:
— Я не боюся. Просто хочу поїхати звідси. Хочу додому.
— А з чим пов'язана така раптова невідкладність?
— Навіщо ставити так багато запитань? Ви позичите мені гроші? Я пересплю з вами зараз, якщо ви пообіцяєте дати мені гроші.
— Я дам їх вам, якщо ви розкажете усе, що знаєте про Гаррі Енрайта.
Стелла завагалась, а тоді мовила:
— Насправді мені відомо про нього дуже мало. Він просто гульвіса, який любить гарно проводити час.
Я надто стомився, аби бути терплячим.
— Що ж, якщо це все, що ви знаєте, то я прибережу свої гроші, — сказав я і, підвівшись, підійшов до телефону. — Замовлю собі випити, а тоді ляжу спати... сам. Вам краще піти, перш ніж прийде офіціант.
— Ні... зачекайте.
Зателефонувавши в кімнату обслуговування номерів, я замовив пляшку шотландського віскі та лід. Коли поклав слухавку, Стелла підвелася.
— Ви справді дасте мені гроші, якщо я розкажу, що мені відомо про нього?
— Саме це я й сказав.
— Мені здається, що він займається контрабандою наркотиків, — мовила вона, стискаючи і розтискаючи долоні.
— Чому ви так гадаєте?
— Люди приходять зустрітися з ним уночі. Коли ми були у Сінгапурі, він ходив до доків і зустрічався з моряками. Одного разу поліція здійснила облаву на наше бунгало й обшукала його, але нічого не знайшла. Тут до нас також приходять нічні відвідувачі. Це завжди китайці. А рано-вранці він на своєму катері виходить у море.
— Джефферсон таки мешкав на тій віллі до вашого приїзду?
— Так. Гаррі наказав не розповідати про це вам. Коли Джефферсона вбили, Гаррі скерували сюди із Сінґапуру замінити його. Ця вілла має дуже зручне розташування для переховування наркотиків.
Хтось легенько постукав у двері.
— Це офіціант, — сказав я. — Ідіть у ванну і поводьтеся тихо.
Щойно Стелла зайшла у ванну й зачинила двері, я перетнув кімнату, аби впустити офіціанта.
Одразу ж за дверима, всміхаючись, стояв Гаррі Енрайт. У руці в нього був пістолет тридцять восьмого калібру, який він наставив на мене.
— Не роби різких рухів, друже, — сказав він. — Просто повертайся назад у номер і тримай руки нерухомо.
Я відійшов назад, не ворушачи руками.
— Не дивись із такою надією на двері, — мовив Енрайт, зачиняючи їх. — Я сказав офіціантові, що ти передумав... він уже пішов.
— Чи можна мені сісти? — запитав я. — Щось цих хвилювань стає занадто багато для мене.
Я сів, тримаючи руки на колінах, і почав вивчати його. Посмішка була незмінною. Холодний, стальний вираз його очей застерігав мене бути обережним. Він твердо тримав у руці пістолет, приціл якого був спрямований на цятку прямо у мене між очима.
— А ти кмітливий, — сказав Енрайт. — Ти навіть не знаєш, який ти до біса кмітливий. Ти зробив дещо, що мені не вдавалося зробити останні три тижні.
— І що ж це було? — запитав я.
— Ти знайшов Джефферсона. Я весь час розшукував цього сучого сина, навіть уже почав думати, що збожеволію. Тільки подумати, тебе мало не вбили за моїм наказом! А тобі вдалося врятуватись і знайти його...
— Я не вистежував вас, — сказав я. — Ви обов'язково мусите цілитись у мене своїм пістолетом? У мене і без того був до біса важкий день.
Усе ще тримаючи мене на прицілі, Енрайт пройшов далі в кімнату і сів у те саме крісло, у якому сиділа Стелла менше десяти хвилин тому.
— Не переживай за пістолет, — сказав він. — Доки не робитимеш різких рухів, доти не отримаєш кулі в голову. Що ти сказав копам?
— Чому ви гадаєте, що я узагалі їм що-небудь сказав?
— У тебе на хвості була моя людина з того моменту, як ти почав цікавитися віллою. Я запримітив тебе ще на катамарані. З тієї миті ми не спускали з тебе очей.