— Ми? Ви маєте на увазі цю організацію з торгівлі наркотиками?
— Саме так, приятелю. Це велика справа... надто велика для тебе. Я вкриваюся потом від думки, що ті двоє могли тебе вбити. Це була моя помилка. Треба було залишити тебе у спокої, та я не знав, що ти шукаєш Джефферсона.
— Я й не шукав... гадав, що він мертвий.
— Ми теж так вважали. Він ледь не обдурив нас. Ми розшукували Беллінґа, а тоді з'явився ти і привів нас прямісінько до Джефферсона.
— Тож ви його знайшли, — сказав я, замислившись, що ж робить Стелла, зачинена у ванній.
— Так, ми його знайшли, — його посмішка стала зміїною. — Вонґа ми також знайшли.
— А хто такий цей Вонґ?
— Він був членом нашої групи, але зробив помилку, зв'язавшись із Джефферсоном. Саме цієї миті вони отримують те, на що заслужили, а тоді те, що від них залишиться, скинуть у море.
— І що ж вони вам зробили?
— Саме так ми чинимо зі злодіями та зрадниками, — відповів Енрайт. — Це — єдиний спосіб боротьби з ними. То що ти повідав копам?
— Нічого, що не було б їм і так уже відомо.
Він певний час дивився на мене, а тоді підвівся.
— Зараз ми з тобою трішки пройдемось, а тоді прокатаємось. За дверима є четверо моїх людей. Один неправильний рух, і він буде твоїм останнім. У моїх хлопців є ножі, якими вони можуть убити з відстані у сорок футів. Поки хтось дізнається, що ти мертвий, вони опиняться уже за милі від тебе, тож будь обережний. Ходімо!
— А що буде після прогулянки та поїздки? — запитав я.
Він усміхнувся.
— Дізнаєшся. Підводься, приятелю, і будь обережний.
Я встав, коли Енрайт рушив до дверей. Він відчинив їх та відійшов убік.
— Коридорний тобі не допоможе. Він працює на мене, тож не роби дурниць, — сказав Гаррі. — Ми зійдемо сходами вниз. Ще один мій хлопець у фойє. Тож просто продовжуй іти, якщо хочеш залишитися живим.
Ми вийшли у коридор. Енрайт засунув пістолет у кишеню, і далі стискаючи його в руці. Коридорний всміхнувся до мене, коли ми підійшли до сходів.
— Спускайся, — наказав Гаррі. — Я відразу позаду тебе.
Важкою ходою я спустився чотирма маршами сходів й увійшов у велике фойє.
Воно було навдивовижу безлюдним: тільки двоє чоловіків сиділи у кріслах. Одним із них був сержант Геміш. На іншому просто з ніг до голови було написано, що він коп. Його я раніше не бачив. Я лише раз зиркнув на них, а тоді швидко розпластався долілиць на плюшевому килимі за частку секунди до того, як позаду мене прогарчав пістолет. Лежав там, і моє серце вискакувало з грудей, поки наді мною продовжувалась перестрілка.
Через деякий час мене штурхнули черевиком.
— Ви можете підвестися, — сказав Геміш.
Я перекинувся і глянув на нього, а тоді повільно підвівся. Енрайт лежав навзнак, з рани на його обличчі текла кров, а куртка диміла. Поглянувши на нього ще раз, я зрозумів, що він мертвий.
— Ви мусили його вбивати? — запитав я.
— Якби я цього не зробив, він убив би вас, — байдуже сказав Геміш. — Можливо, він би вбив навіть мене.
— Є ще інші, і коридорний на четвертому поверсі — один із них.
Поки коп ішов до ліфта, Геміш сказав:
— Ми пов'язали інших. Хто була та жінка, яка зателефонувала нам?
Я безтямно поглянув на нього:
— Яка жінка?
— А як би ми в дідька опинилися в цьому готелі, якби вона не сказала нам, що тут відбувається? — роздратовано запитав Геміш. — Телефонувала жінка. Хто вона?
— Не знаю, — сказав я. — Можливо, хтось із моїх фанатів.
До фойє увійшло з півдюжини китайських поліцейських. Геміш поговорив із ними, а тоді різко повернув голову в мій бік.
— Ходімо, — кинув він. — Вам треба зустрітися з головним інспектором.
Поки китайські поліцейські забирали те, що залишилося від Енрайта, ми з Гемішем вийшли з готелю та підійшли до джипа, який уже чекав нас.
4
Я прочекав у кімнаті в головному управлінні поліції більше трьох годин. Там була кушетка, на якій я кимарив. Близько четвертої години ранку Геміш, блідий і втомлений, потрусивши, розбудив мене.
— Ходімо, — сказав він.
Я застогнав, усвідомлюючи, що моя голова й досі болить, і сів.
— І що ви готуєте для мене тепер? — запитав я.
— Головний інспектор готовий поговорити з вами. Думаєте, ви єдині хочете спати?
МакКарті пихкав люлькою, під рукою у нього стояло горнятко з чаєм. Поліцейський поставив горнятко чаю і біля мене, коли я вмостився на стільці з високою спинкою. Геміш, долаючи позіхання, стояв, обіпершись на стіну.
— Морська поліція затримала чоловіка, який намагався утекти на швидкохідному катері Енрайта, — сказав МакКарті. — Він завдав нам трохи клопоту, та врешті-решт проговорився.
— Американець?
— Китаєць... він із Кантона. Оскільки ви працюєте над справою Джефферсона, то я подумав, що варто вам розповісти про це.
— Дякую. Джефферсона поки не знайшли?
— Його виловили із бухти близько півгодини тому, — сказав МакКарті й скривився. — Закладаюся, що він волів би померти відразу ж. Вони, напевно, добряче відлупцювали його, перш ніж убити. Тепер уся ця справа виглядає зрозумілішою. Я бачу її так: із часу свого приїзду сюди він жив на аморальні заробітки цієї дівчини, Джоан. Не знаю, чому він зрештою одружився з нею, хіба що для того, аби заткнути їй рота, та в будь-якому разі Джефферсон одружився з нею за кілька тижнів після своєї першої зустрічі з Френком Беллінґом, котрий, як я вам говорив, був одним із головних ділків у цій контрабанді наркотиків.
У Беллінґа була ця вілла на Ріпалс-бей, яку він орендував у Лін Фена. Чи мав Лін Фен хоч якесь уявлення про те, з якою метою використовували цю віллу, мені невідомо, але маю намір дізнатись. Вілла зручна для приймання партій наркотиків. Там є гавань, швидкохідний катер, і вона ізольована. Та для Беллінґа усе ставало аж надто гарячим. Ми мали отримати ордер на його арешт. Беллінґа заздалегідь повідомили, що ми підбираємось ближче, і він вирішив дременути у Кантон, поки все не вляжеться. Та хтось мав лишитись на віллі, аби подбати про контрабанду наркотиків. Він умовив Джефферсона переїхати туди. Того не потрібно було довго переконувати. Перебравшись, Джефферсон жив би у розкоші. Тож він залишив Джоан і переїхав на віллу. Беллінґ вирушив у Кантон. Була укладена угода про доставку більше двох тисяч унцій героїну. Під покровом ночі Беллінґ прибув на віллу, щоб пояснити Джефферсону, як буде здійснена доставка. Така кількість героїну в правильних руках — це справжнє багатство. Джефферсон почав обдумувати план, як можна його вкрасти, та він не знав, як збути героїн, коли він уже буде у нього. А ще Джефферсон боявся, що ця організація може його впіймати. Однак доля, якщо хочете це так називати, зіграла йому на руку. Героїн прибув, і його склали на віллі. Беллінґ і Джефферсон поїхали у Лекіпасс — відправну точку для поїздки в Кантон. Дорогою трапилась автомобільна аварія, і Беллінґ загинув. Джефферсон скористався цим шансом: він одягнув свій перстень на палець Беллінґа, запхнув йому в кишеню власний портсигар, а тоді підпалив авто. Аварія трапилась у відлюдному місці о четвертій годині ранку, тож Джефферсону ніхто не перешкоджав. Він повернувся назад на віллу, викравши велосипед, і забрав героїн, імовірно, у готель «Небесна імперія». Зараз я говорю лиш так, приблизно, та впевнений, що він переконав свою дружину ідентифікувати тіло Беллінґа як його власне. Тим часом Джефферсон почав переховуватися в обгородженому стіною місті Цзюлун.
— Чому він це зробив? — запитав я.
— То була термінова робота. Нагода виникла сама собою, і він ухопився за неї, але побачив, що влип. Злочинна організація могла швидко вистежити його. Щойно повідомили про аварію, вони відіслали одного зі своїх людей на віллу, де той дізнався, що героїн зник. Звісно, вони подумали, що це Беллінґ украв партію товару, і почали його розшукувати. Для Джефферсона це була рятівна соломинка. Поки організація вважала, що їм потрібен Беллінґ, Джефферсон мав чистий спокій. Та йому треба було вибратися з Гонконгу. Це здавалося неможливим. Його вважали мертвим, а змоги дістати фальшивий паспорт він не мав. Тому й застряг тут.