— А героїн?
МакКарті насупив брови.
— Гадаю, ми ніколи його не знайдемо. Закладаюся, що, судячи зі стану тіла Джефферсона, коли ми його знайшли, вони переконали його сказати, де заховано героїн.
— От чого я не розумію, то це навіщо Джоан клопоталася тим, аби відвезти тіло Беллінґа назад до Джефферсонового батька, — сказав я.
— Їй потрібно було вибратися з Гонконгу. Грошей вона не мала. А привізши тіло назад, Джоан отримала плату від старого Джефферсона, — мовив МакКарті.
— Так... Гадаю, усе правильно. А як щодо Вонґа?
— Він був одним із них, звісно ж, і помилився, перейшовши до Джефферсона.
— Вонґ зустрів мене в аеропорту. Звідки він знав, що я приїду? Хтось мав повідомити йому про це... але хто? Коли я користувався його послугами перекладача, він чудово водив мене за ніс. Очевидно, що його завданням було тримати мене подалі від Джефферсона, і йому це майже вдалось. Якби не Лейла, ми б ніколи не вийшли на Енрайта.
— Старий Джефферсон захоче, щоб тіло сина відправили назад в Америку?
— Гадаю, що так. Я зустрінуся з Вілкоксом в американському консульстві та владнаю усе з документами. Тіло Вонґа знайшли?
— Ми й досі шукаємо його. Цей китаєць, якого ми спіймали, сказав, що обидва тіла викинули в одному місці.
Я зі щирим захопленням дивився на нього.
— Ви мали бути дуже переконливі при спілкуванні з ним. Цей тип, схоже, виспівував, як жайворонок.
МакКарті потер бік носа чашечкою люльки.
— Китайці не доброзичливі один до одного, — сказав він. — Морська поліція близько півгодини тримала його, перш ніж відправити до мене. Він пробував проштрикнути одного з них ножем, тож вони там із ним не панькались.
— Це була доволі швидка робота, щоб так добре його розговорити.
— Так, вони працюють швидко, — йому, схоже, набридла ця тема. Інспектор недбало запитав: — До речі, а вам нічого не відомо про китайця, котрого вбили на Сілвер-майнбей? Він був застрелений у голову із гвинтівки «Лі-Енфілд».
— Справді? Я не тримав «Лі-Енфілда» у руках відтоді, як залишив піхоту.
— Я не натякав на те, що це ви його застрелили. Але ви ж були там сьогодні після обіду?
— Якщо подумати, то був. Я милувався водоспадом.
— Саме там і знайшли тіло.
— Хіба це не дивно?
— Ви не чули стрілянини?
— Ні, нічого.
МакКарті пильно поглянув на мене, а тоді стенув плечима.
— Я впевнений, що ви б повідомили про стрілянину, якби знали про неї.
— Цілком ваша правда.
Настала довга пауза, поки МакКарті, витягнувши свою люльку, почав її набивати.
— В Енрайта була сестра, — вів далі МакКарті. — Чарівна жінка. Ви не знаєте, де вона?
— Гадаю, на віллі... у ліжку, де б хотів бути і я.
— Її там нема... ми перевіряли. Коли ви бачили її востаннє?
— На поромному пароплаві дорогою на Сілвер-майнбей. Вона відвозила продукти своїй колишній старенькій служниці. Ми подорожували разом.
— Відтоді ви її не бачили?
— Ні.
— Припускаю, що це вона була тією жінкою, котра повідомила, що Енрайт у вашому номері.
— Вона могла це зробити. У неї добра душа.
МакКарті раптом засміявся.
— Припиніть, Раяне. Ми перевірили. Її звати Стелла Мей Тайсон. Вона стриптизерка, працювала у нічному клубі в Сінгапурі. Вони з Енрайтом зблизилися, і незабаром вона приїхала сюди з фальшивим паспортом.
— І що? — запитав я, пильно дивлячись на нього.
— Коли вона зателефонувала, ми простежили, звідки дзвінок. У готелі нам сказали, що вона телефонувала з ванної кімнати вашого номера люкс. Її бачили, коли о десятій годині вона піднімалася сходами до вашого номера. Гадаю, вона й досі там.
— Можливо... сподіваюся, що це так, — мовив я. — Вона врятувала мені життя. Чого ви сподіваєтеся від мене... щоб я передав її вам?
— Не надто розумно обманювати офіцерів поліції, — сказав МакКарті й пером чайки почав чистити свою люльку. — Але оскільки вона врятувала ваше життя і дала нам змогу знищити цю організацію з торгівлі наркотиками, гадаю, ми можемо забути про неї. Передайте їй: якщо вона до завтрашньої ночі зникне й не повертатиметься, то ми не завдаватимемо собі клопоту її долею. У неї є двадцять чотири години, щоб виїхати звідси. Але якщо за добу вона й досі буде тут, нам доведеться вживати певних заходів.
— Дякую, передам. Я й сам вибиратимуся звідси: нічого більше зробити тут не зможу. Та мені все ще треба дізнатися, хто вбив дружину Джефферсона. Хоч би хто це зробив, він у Пасадена-сіті. Завдяки тому, що я дізнався тут, мені, сподіваюся, вдасться знайти вбивцю. Можна вже йти?
— Не заперечую, — сказав МакКарті.
— Гадаю, я повернуся в готель і трохи посплю.
— Якщо ця дівчина і досі у вашому номері, не думаю, що вам вдасться поспати, — мовив МакКарті, хитро посміхаючись.
— Що це у вас на думці?.. — кинув я, підводячись. — А як стосовно того, щоб відправити мене назад на машині?
МакКарті повернувся до Геміша.
— Відвези його назад машиною. Він поспішає, — і, притягнувши до себе папку, взявся до роботи.
Я повернувся у готель, коли сонце вже почало підійматися з-за гір. Я рушив до свого номера, взяв ключ у китайця із сяйливою усмішкою, якого ніколи раніше не бачив, і відімкнув двері: Світло було увімкнене. Стелла дрімала в кріслі. Коли я зайшов, вона налякано схопилася на ноги.
— Розслабтесь, — сказав я, зачиняючи й замикаючи двері. — Тепер вам нема чого боятися.
— Що трапилось? Я чула постріли. Подумала, що вони вас убили.
Я гепнувся в крісло.
— Ви зробили мені послугу... Дякую.
— Я повинна була щось зробити. Але так боялася, що він почує, як я телефоную.
— Що ж, ваше бажання збулося... ви маєте поїхати додому впродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Дорогу я вам оплачу. Поліція вас не потурбує. Краще скористайтеся своїм власним паспортом. Він у вас ще є?
Вона полегшено зітхнула.
— Так, він у мене є. А Гаррі?
— Йому не пощастило. Поліцейські виявилися вправнішими стрільцями. Для нього це найкращий вихід: він би не витерпів тюремного життя.
Стелла здригнулася.
— Він мертвий?
— Так, мертвий. Я хочу трохи поспати. Прийму душ, а потім посплю. Лягайте на ліжко. А я ляжу на дивані.
Зачинившись у ванній, я прийняв душ. Почувався старим і виснаженим. Тоді одягнув піжаму й вийшов із ванної.
Стелла чекала на мене. Знявши одяг, вона лежала на ліжку. Ми поглянули одне на одного, і жінка простягнула до мене руки. Тримати мене у своїх обіймах Стелла продовжувала трохи згодом, коли я поринув у сон.
Розділ четвертий
1
Це все здавалося таким знайомим... запах поту, засобу для дезінфекції і страху; пофарбований у зелений колір коридор, гупання важких ніг, кам'яні обличчя копів, котрі проштовхувались мимо мене, так наче я не існував.
Зупинившись біля дверей детектив-лейтенаната Ретніка, я постукав.
Голос щось прокричав. Повернувши дверну ручку, я увійшов.
Ретнік сидів за своїм столом. Детектив-сержант Палскі обіперся на стіну і жував сірник.
Вони обоє витріщилися на мене, а тоді Ретнік зісунув свій капелюх на потилицю і ляснув по книзі для записів рукою із гарним манікюром.
— Погляньте, хто тут, — сказав він ні до кого конкретно. — Що ж, оце так сюрприз! Якби я знав, що ти приїдеш, то б виставив для врочистої зустрічі місцевий оркестр. Сідай. Як тобі китайські повії?
— Не знаю, — сказав я, сідаючи. — Був надто зайнятий, аби дізнаватися. Ви вже розкрили справу про вбивство?
Ретнік витягнув портсигар, дістав із нього сигару, відкусив її кінець і запхнув сигару до рота. Мені сигари він не запропонував.
— Ще ні... а в тебе щось є?