2
Лейтенант Ретнік та сержант Палскі вийшли з поліцейського авто і приєдналися до мене біля воріт кладовища.
— Якщо існує місце, яке я ненавиджу відвідувати, — сказав Ретнік, тримаючи в зубах сигару, — то це цвинтар.
— Усі ми рано чи пізно будемо тут, — мовив я. — Це — наше майбутнє. Незмінний дім.
— Я знаю. Ти не мусиш мені про це казати, — пробурчав Ретнік. — Я просто не люблю незмінних домів.
Ми увійшли крізь відчинені ворота, а тоді закрокували широкою алеєю, по обидва боки якої були дорогі на вигляд надгробні пам'ятники.
— Він он там, — сказав Палскі, вказуючи на алейку справа від нас. — Четвертий у ряді.
Ми пішли алейкою до масивного мармурового склепу, який був обсипаний мармуровими камінчиками й оточений таким же мармуровим бордюром.
— Ось він, — сказав Палскі, й узяв у мене ключ.
— Як відреагував старий Джефферсон? — запитав Ретнік, спостерігаючи за Палскі, котрий рушив до дверей склепу. — Закладаюся, що йому було що сказати тобі, детективе.
— Овва! — у голосі Палскі вчувалася нотка здивування, коли він повернувся обличчям у наш бік. — Хтось уже побував тут до нас!
Ретнік пішов уперед. Я не відставав од нього. Ми побачили, як Палскі, штовхнувши, відчинив двері склепу. Замок був зламаний. Ми помітили, де саме поміж двері й замок вставили якийсь свого роду важіль. Мармур був надтріснутий, і шматочок його відламався. Хтось доклав чимало гарячкових зусиль, аби зламати цей замок.
— Нічого не торкайся, — застеріг Ретнік Палскі. — Давайте поглянемо.
Він окинув склеп променем світла від ліхтарика. Перед нами на полицях лежали чотири труни. Та, що мала стояти на найнижчій полиці, тепер без кришки була зіперта на стіну склепу. Ми підійшли вперед і заглянули у труну. На дні лежав довгий свинцевий брусок, але більше нічого.
— Заради всього святого, — вигукнув Ретнік. — Схоже на те, що хтось украв тіло!
— Можливо, там ніколи й не було тіла, — мовив я.
Він різко повернувся до мене з нетерплячим роздратуванням на обличчі.
— Що ти маєш на увазі? Як багато ти приховав від мене?
— Я повідомив вам усе, що знав, — відповів я коротко. — Та це все ще не забороняє мені використовувати своєї голови, правда ж?
Лейтенант розлючено повернувся до Палскі.
— Забери цей ящик у головне управління, і нехай там його належно оглянуть. Можливо, на ньому є відбитки пальців. А ми з цим кмітливим детективом трохи прогуляємося.
Він схопив мене за руку і вивів зі склепу, тим часом як Палскі попрямував алеєю до поліцейського авто, де почав викликати головне управління по рації.
Коли ми відійшли так, щоб нас не було чути, Ретнік сів на одну з могил і засунув у рот сигару.
— Давай, детективе, розповідай, що там у тебе в тій чортовій голові.
— Просто зараз — ще нічого, — відповів я. — А вас не хвилює те, що ви сидите на чиїсь мертвій дружині, або чоловікові, або матері?
— Мені начхати, на кому я сиджу, — огризнувся Ретнік. — Сьогодні вранці мені телефонував мер... мій впливовий шурин хоче знати, коли вже я розкрию цю справу, — він люто жував сигару. — Як тобі таке? Навіть мій шурин тисне на мене.
— Суворо, — сказав я.
— Що дає тобі підстави вважати, що у труні не було тіла?
— Це — лише думка. Тіло Беллінґа згоріло на попіл. Навіщо його викрадати? Тіла все одно неможливо було б ідентифікувати. Тоді навіщо ризикувати і завдавати собі клопоту, зламуючи двері у склеп і витягуючи геть рештки? Тільки тому, що в труні не було тіла Германа, я вирішив, що там мало би бути тіло Беллінґа. Тепер не думаю, що там узагалі було чиєсь тіло. Труну відправили сюди навантаженою свинцем. Ніякого тіла у ній не було.
Ретнік замислився.
— А навіщо ж тоді хтось заглядав у неї? — запитав він.
— Правильно, — я раптом усе зрозумів й ударив кулаком по долоні іншої руки. — Я, напевне, більший дурень, аніж вважав! Звісно! Тепер усе стало на свої місця! Це одна з тих до дідька простих речей, яку я мав зрозуміти із самого початку!
Ретнік сердито зиркнув на мене.
— Про що ти мелеш? — пробурчав він.
— У труні був героїн! — вигукнув я. — Дві тисячі унцій героїну! Це була ідеальна схованка... найкращий спосіб перевезти його з Гонконгу сюди.
Ретнік пильно поглянув на мене, а тоді скочив на ноги.
— Так... у цьому є сенс! Схоже, ми натрапили на правильну версію!
— Після того, як Джефферсон викрав усю партію, — вів далі я, — він зрозумів, що влип. Він сам не міг залишити Гонконгу, й організація його шукала. Така кількість героїну мала б коштувати купу грошей. Джефферсон мусив переконати організацію, що він мертвий. Тож він убив двох пташок одним пострілом. Джоан написала його батькові про гроші, необхідні, щоб привезти тіло Германа додому. Пригадуєте, він не мав грошей? Єдиним способом вивезти героїн було відправити його у труні, коли старий Джефферсон заплатить за її доставку. Тіло Беллінґа поклали в труну, і його оглянув американський консул для відправлення літаком додому. На якомусь етапі тіло вийняли і, можливо, скинули в море. Натомість у труну поклали наркотики та свинцевий тягар. І хоча Джефферсон був у пастці в Гонконгу, він не сумнівався, що його дружина та героїн у безпеці.
— А хто ж тоді забрав героїн? — з надією в голосі запитав Ретнік.
— Звідки ж мені знати? МакКарті сказав, що коли знайшли тіло Джефферсона, то було помітно, що його мучили. Можливо, організація все ж вибила з нього правду і прислала сюди свою людину, щоб та зламала вхід у склеп і забрала героїн. Та я точно не знаю.
Ретнікове обличчя прояснилося.
— У цьому є сенс. Що ж, тоді це не моє чортове діло. Тепер то головний біль відділу боротьби з наркотиками, — він радісно всміхнувся до мене. — Не дозволяй нікому себе переконати використовувати власну голову, щоб зупиняти двері. А у тебе є мізки!
— Це все ще не пояснює, чому китаянка прийшла у мій офіс і була застрелена.
Його усмішка зникла, і він насупився.
— Так.
— Я працюю над версією, що це вбивство ніяк не пов'язане з героїном, — мовив я. — Джоан мала успадкувати половину грошей старого Джефферсона. Він сам так сказав мені сьогодні після обіду. Я також дізнався, що оскільки тепер вона мертва, то увесь спадок отримає його секретарка, Джанет Вест.
Ретнік скоса поглянув на мене.
— Гадаєш, це вона вбила китаянку?
— Ні, не думаю, але у неї був гарний мотив — десять мільйонів доларів. Я казав вам раніше, що у неї може бути честолюбний хлопець. Та це все ще не пояснює, як так трапилося, що її вбили у моїй конторі.
Ретнік почухав голову.
— Можливо, варто перевірити, чи є у неї хлопець, — сказав він неохоче.
Його покликав Палскі.
— Будь на зв'язку, детективе, — сказав Ретнік. — У мене є справи, — і він поспішив алеєю до Палскі, котрий тримав рацію й кивав до нього.
Я поїхав назад до своєї контори. Було вже пів на шосту, і я не мав жодного уявлення, чому повертаюсь сюди. Мені, звичайно, нічого було там робити, але здавалося, що не було жодного сенсу й у поверненні до квартири. Я увімкнув світло, зайшов у приймальню, відімкнув двері контори, підійшов до вікна й відчинив його. А тоді сів, закурив сигарету і пильно поглянув на календар із оголеними дівчатами на стіні навпроти мене.
Я думав про Джанет Вест. Думав про загадкового Джона Гардвіка. Чи був цей чоловік, котрий назвався Гардвіком, хлопцем Джанет? Чи він убив дружину Германа Джефферсона? Якщо так, тоді якого біса він вибрав мою контору, аби зробити це, і чому спробував вплутати мене у це вбивство?
Я чомусь не міг уявити, щоби Джанет Вест була причетна до вбивства. Вона просто не з такого типу людей. І все ж був мотив — десять мільйонів доларів. Можливо, то її хлопець зробив це і не розповів їй... можливо...
Раптом мої роздуми порушив голос Джея Вейда. Він сказав: «Я вже йду. Зустрінемося вранці». Голос чітко долинав із його відчиненого вікна через моє. Я чув, як Вейд вийшов, і гадав, що він загляне до мене, але він цього не зробив. Важкими кроками хімік рушив до ліфта. За мить я почув, як ліфт поїхав униз.