— Мій телефон часто дзвонить, — констатував я, — та все ж дякую. Можливо, це допоможе. Я повідомлю лейтенантові Ретніку.
Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.
— Я просто подумав... маю на увазі, що у розслідуванні вбивства кожна дрібниця може бути важливою, — Вейд неспокійно заворушився. — Дивно, як вона потрапила у вашу контору, правда ж? Гадаю, це додало трохи труднощів і вам.
— Вона потрапила у мою контору, тому що її впустив убивця, — сказав я, — і мені це не додало труднощів.
— Що ж, то добре. Вони дізналися, ким вона була?
— Її звати Джоан Джефферсон, вона з Гонконгу.
— Джефферсон? — він насторожився. — У мене є друг на ім'я Герман Джефферсон, котрий переїхав у Гонконг, давній шкільний товариш.
Я відхилився на стільці назад, щоб могти закинути ноги на стіл.
— Сядьте, — запропонував я, — і розкажіть мені про Германа Джефферсона. Китаянка була його дружиною.
Ця новина по-справжньому схвилювала Вейда. Він присів і витріщився на мене.
— Германова дружина? Він одружився з китаянкою?
— Схоже на те.
— Та будь я проклятий!
Я чекав, спостерігаючи за ним.
Вейд на хвильку замислився. А тоді сказав:
— Не те щоб це мене шокувало. Мені доводилося чути, що китаянки бувають дуже привабливими, та не можу уявити, щоб його батько був цим задоволений, — Вейд насупився, похитуючи головою. — Що вона тут робила?
— Привезла для поховання тіло свого чоловіка.
Він заціпенів.
— Ви хочете сказати, що Герман помер?
— Минулого тижня... автомобільна аварія.
Джей Вейд, здавалося, був цілковито вибитий із рівноваги. Він сидів, дивлячись безтямним поглядом, так наче не міг повірити у почуте.
— Герман... мертвий! Пробачте, — сказав Вейд зрештою. — Для його батька це буде шоком.
— Гадаю, що так. Ви його добре знали?
— Ну, ні. Ми разом навчались у школі. Герман був нерозсудливим хлопцем. Завжди потрапляв у неприємності: веселився з дівчатами, ганяв на машині, наче божевільний, та я захоплювався ним. Ви ж знаєте, які діти. Я дивився на нього, мов на героя. Та згодом, після закінчення коледжу, я змінив свою думку про Германа. Він, здавалося, не дорослішав. Часто випивав, устрявав у бійки, словом, робив своє життя пеклом. Я припинив спілкуватися з ним. Урешті-решт батько втомився від нього й відправив сина на Схід. Це було приблизно п'ять років тому. Його батько мав там якісь справи, — він закинув ногу на ногу. — Тож Герман одружився з китаянкою. Це, звісно, несподівано.
— Таке трапляється, — сказав я.
— Він загинув в автомобільній катастрофі? Він завжди розбивав свої машини вщент. Не дивно, що Герман загинув саме так, — Вейд поглянув на мене. — Знаєте, мене це неабияк заінтригувало. Чому її вбили?
— Саме це й намагається з'ясувати поліція.
— Ото проблема, правда ж? Маю на увазі, чому вона прийшла сюди, аби побачитися з вами? Адже це й справді таємниця.
Мені вже починав набридати ентузіазм Вейда.
— Так, — мовив я.
Я почув, як по той бік стіни задзвонив телефон. Мій сусід підвівся.
— Занедбую свої справи і гайную ваш час, — сказав він. — Якщо пригадаю про Германа щось таке, що, на мою думку, зможе вам допомогти, я повідомлю.
Я сказав, що буду радий, і поглянув, як він іде, зачиняючи за собою двері.
Відтак, опустившись нижче, почав обмірковувати все, що розповів мені Вейд. Двадцять хвилин потому я продовжував сидіти там, і далі все обдумуючи, але так нікуди й не дійшовши, коли телефонний дзвінок витягнув мене з тієї летаргії. Я схопив слухавку.
— Вам телефонує секретарка містера Вілбура Джефферсона, — сказав дівчачий голос, приємний чистий голос, який любо було слухати. — Це містер Раян?
Я сказав, що все правильно.
— Містер Джефферсон хотів би зустрітися з вами. Чи могли б ви прийти сьогодні о третій?
Я відчув різкий приплив зацікавлення, коли розгорнув щоденник і проглянув його порожні сторінки. Сьогодні на третю у мене не намічалося жодної зустрічі — правду кажучи, на весь цей тиждень я не планував ніяких зустрічей.
— Гаразд, я буду, — пообіцяв секретарці.
— Це останній будинок на Біч-драйв, що дивиться у бік моря, — сказала вона мені. — Біч-В'ю.
— Я буду там.
— Дякую вам.
І вона обірвала розмову.
Я ще потримав слухавку біля вуха, ніби намагаючись повернути назад звук її голосу. Цікаво, як вона виглядає. Її голос звучав молодо, та голоси можуть бути оманливими. Зрештою я поклав слухавку.
Ранок минув без пригод. Я заздрив Джею Вейду, чий телефон, здавалося, дзвонив постійно. Крім того, я чув безперервне клацання друкарської машинки. Він, очевидно, значно зайнятіший порівняно зі мною, та в мене є три сотні від загадкового містера Гардвіка, які, що б там не було, убережуть мене від голоду на кілька тижнів.
Ніхто в мою контору не прийшов, і близько першої години я спустився в закусочну, щоб з'їсти звичний сандвіч. Сперроу був зайнятий, тож не набридав мені запитаннями, хоча я й бачив, що йому вкрай як кортить поговорити про вбивство. Я покинув заклад у час пік, усвідомлюючи, що на обличчі бармена залишився докірливий вираз, оскільки я пішов, так нічого йому й не сказавши.
Згодом я під'їхав до Біч-драйв, надзвичайно розкішного району Пасадена-сіті. Тут, подалі від натовпів, які захоплювали місто протягом літніх місяців, жили, маючи власні пляжі, багатії-старпери.
Біля воріт Біч-В'ю я був за кілька хвилин до третьої. Вони стояли відчинені, так наче очікували на мене, і я поїхав під'їзною алеєю завдовжки сорок ярдів, з обох боків якої були гарно доглянуті газони та клумби.
Будинок був великим і старим. Шість широких білих сходинок вели до переднього входу. Біля вхідних дверей із мореного дуба висів шнурок дзвінка.
Я смикнув за ланцюжок, і десь за хвилину двері відчинилися. Дворецький виявився високим похмурим старим чоловіком, котрий спокійно поглянув на мене, допитливо припіднявши брову.
— Нельсон Раян, — сказав я. — На мене чекають.
Він відійшов убік і жестом показав на темний коридор, повний важких темних меблів. Я рушив за ним коридором й увійшов у маленьку кімнату. У ній було кілька незручних на вигляд стільців та стіл, на якому лежало кілька глянцевих журналів: у цій кімнаті панувала атмосфера приймальні дантиста. Вказавши на один зі стільців, дворецький вийшов.
Я простояв близько десяти хвилин, дивлячись із вікна на морський краєвид. А тоді відчинилися двері й увійшла дівчина.
Їй було від двадцяти восьми до тридцяти, зросту трохи вище середнього, темноволоса, приємна на вигляд, але нічого дивовижного. Очі мала блакитно-сірі, розумні й байдужі. На ній була темно-синя сукня, що лише натякала на гарну фігуру. Декольте було строгим, а довжина спідниці — помірною.
— Пробачте, що змусила вас чекати, містере Раян, — сказала вона. Її усмішка була легкою та ніби віддаленою. — Містер Джефферсон готовий прийняти вас зараз.
— Ви його секретарка? — запитав я, упізнаючи чистий тихий голос.
— Так. Мене звати Джанет Вест. Я проведу вас.
Я вийшов за нею у коридор, і крізь зелені оббиті сукном двері ми ввійшли у велику старомодну, але зручну вітальню, заставлену рядами книг, подвійні двері вели до відокремленого, обгородженого стіною, саду, повного трояндових кущів, які саме буяли квітами.
Вілбур Джефферсон відкинувся назад на кріслі-ліжку, до якого були приладнані колеса. Він лежав у тіні відразу ж за подвійними дверима — старий чоловік, високий, худий, аристократичний, із великим гачкуватим носом і шкірою, що була така ж жовта, як стара слонова кістка. Його волосся скидалося на біле скловолокно. Він був одягнений у світлий лляний костюм та білі туфлі з оленячої шкіри. Старий повернув голову, щоб поглянути на мене, коли слідом за Джанет Вест я увійшов до саду.
— Містер Раян, — відрекомендувала вона, відходячи вбік і жестом показуючи мені пройти уперед, а тоді вийшла.