— Сідайте в оте крісло, — сказав Джефферсон, кивнувши на плетене крісло поруч нього. — Слух у мене не такий хороший, як раніше, тож я попрошу вас говорити голосніше. Якщо хочете курити... куріть. Це зло я був змушений облишити більше шести років тому.
Я сів, але сигарети не закурив. У мене виникла думка, що господар може їх не любити. Якби він курив, то курив би сигари.
— Я дізнавався про вас, містере Раян, — проказав Джефферсон після тривалої паузи, у той час як його потьмянілі карі очі пильно блукали по мені, викликаючи відчуття, що він дивиться у мої кишені, оглядає родимку на моєму правому плечі й рахує гроші у моєму гаманці. — Мені сказали, що ви чесні, надійні й не позбавлені інтелекту.
Мені стало цікаво, хто міг розповісти йому таке, та я надав обличчю стриманого виразу й нічого не спитав.
— Сюди я запросив вас тому, — продовжив Джефферсон, — що хочу почути з перших уст ту історію про чоловіка, котрий телефонував вам, і як згодом ви знайшли цю китаянку мертвою у своїй конторі.
Я зауважив, що він не назвав її своєю невісткою. А також підмітив, що коли він сказав «цю китаянку», кутики його губ опустились, а в голосі вчувалася відраза. Припускаю, що для такого старого, багатого та консервативного чоловіка, як він, новина, що його єдиний син одружився з азіаткою, могла стати потрясінням.
Я розповів йому всю історію, не забуваючи говорити голосніше.
Коли я закінчив, він сказав:
— Дякую вам, містере Раян. У вас нема жодного уявлення, з приводу чого вона хотіла зустрітися з вами?
— Не можу навіть припустити.
— І ви також не здогадуєтеся, хто її вбив?
— Ні, — я зробив паузу, а тоді додав: — Є ймовірність, що це зробив чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, або принаймні він до цього причетний.
— Я геть не впевнений у Ретніку, — сказав Джефферсон. — Він безмозкий дурень, який не має жодного права на свою посаду. Я хочу, аби того, хто убив дружину мого сина, впіймали, — він поглянув униз на свої жилаві руки, насупивши брови. — На жаль, ми із сином не надто ладнали. Провини були з обох сторін, як це завжди трапляється, але тепер, коли він мертвий, я розумію, що міг бути з ним більш толерантним і терплячим. Гадаю, мої нестримність і несхвалення поведінки сина підбурювали його стати шаленішим, ніж він би був, якби мав мою підтримку. Жінку, з якою він був одружений, убили. Син би не заспокоївся, доки б не знайшов її вбивці. Я достатньо добре знаю його, аби бути впевненим у цьому. Та мій син мертвий, і найменше, що я можу зробити тепер, — це знайти вбивцю його дружини. Якщо мені це вдасться, то до певної міри я зведу з ним рахунки, — він зупинився і подивився через сад, його старе обличчя було суворе й сумне. Легенький вітерець куйовдив біле волосся. Джефферсон виглядав дуже втомленим, але надзвичайно рішучим. Він повернувся, щоб поглянути на мене. — Як бачите, містере Раян, я старий чоловік. Я виснажений, дуже легко втомлююсь і в недостатній фізичній формі, щоб вистежувати вбивцю, тому я послав по вас. Ви — зацікавлена сторона. Цю жінку знайшли у вашій конторі. З якоїсь причини убивця спробував перекласти відповідальність на вас. Я маю намір добряче заплатити, якщо знайдете цю людину.
Було б дуже просто погодитись, узяти його гроші, а тоді з надією чекати, чи знайде Ретнік убивцю. Але так я не працюю. Я був упевнений, що у мене нема жодного шансу знайти вбивцю самому.
— Розслідування в руках поліції, — відповів я. — Вони єдині, хто може знайти винного. Вбивство — поза компетенцією детектива. Ретнік не надто полюбляє, коли сторонні роздмухують пил. Я не можу опитувати його свідків. Він про це дізнається, і я потраплю у неприємності. Хоч як мені хочеться заробити ваші гроші, містере Джефферсон, та це не спрацює.
Він не здавався здивованим, а виглядав таким самим рішучим, як і завжди.
— Я усе це розумію, — сказав Джефферсон. — Ретнік — дурень. У нього, схоже, немає жодних ідей, як вирішити цю справу. Припускаю, що він телеграфував британській владі у Гонконгу, аби дізнатися щось про цю жінку. Ми не знаємо про неї нічого, окрім того, що вона вийшла заміж за мого сина і була біженкою з Червоного Китаю. Мені це відомо, бо син близько року тому написав мені, сповіщаючи, що одружується з китайською біженкою, — він знову поглянув через сад і сказав: — Я нерозсудливо заборонив цей шлюб. Більше я про нього ніколи не чув.
— Гадаєте, у британської поліції буде інформація про неї? — запитав я.
Він захитав головою.
— Це можливо, але малоймовірно. Щороку більше сотні тисяч цих нещасних емігрантів приїжджає у Гонконг. Це — люди без громадянства, у яких немає жодних документів. У мене є кілька контактів у Гонконгу, тож я намагаюся бути в курсі сьогочасної ситуації. Наскільки я розумію, то там стан справ такий: біженців, які утікають із Червоного Китаю, переправляють на джонках[2] до Макао[3], який, як ви, ймовірно, знаєте, є португальською територією. Макао не може впоратись із такою навалою, та й не прагне. Біженців пересаджують на інші джонки, які пливуть у Гонконг. Британська поліція патрулює підступи до Гонконгу, але китайці терплячі та розумні, коли хочуть отримати власний шлях. Якщо поліція помічає джонку, поліцейський човен наближається до неї, але на підступах до острова сотні джонок використовуються для рибної ловлі. Зазвичай джонка з біженцями успішно Ховається поміж рибацьких джонок, які задля захисту замикаються навколо неї, а оскільки всі джонки схожі, поліцейським стає нереально її знайти. Як я розумію, британська поліція співчуває біженцям: зрештою, вони пережили важкі часи й утікають од спільного ворога, їхній пошук припиняється, щойно джонкам удається досягти територіальних вод Гонконгу. Поліція вважає, що оскільки ці бідні нещасні дісталися так далеко, то буде не по-людськи відправити їх назад. Але всі ці китайці безіменні. У них немає ніяких документів. Британська поліція забезпечує їх новими документами, але не володіє жодними засобами, щоб перевірити навіть їхні імена. Із миті їхнього прибуття у Гонконг вони починають цілковито нове життя з, можливо, новими іменами, вони немов народжуються заново. Дружина мого сина була однією з них. Допоки ми не дізнаємося, ким вона була насправді та яке у неї походження, сумніваюся, що коли-небудь довідаємося, чому вона була вбита і хто це вчинив. Тож я хочу, аби ви поїхали у Гонконг і спробували дізнатися щось про неї. То буде нелегко, але цього не зможе зробити Ретнік, а британська поліція не завдаватиме собі клопоту з таким. Гадаю, ви зможете це зробити, і я готовий фінансувати вас. То що думаєте?
Я зацікавився такою ідеєю, та не настільки, аби не усвідомлювати, що з цього може нічого не вийти.
— Я поїду, — сказав йому, — але це може виявитися безнадійним. Не ризикну сказати, які в мене шанси, доки не потраплю туди, але зараз не думаю, що вони великі.
— Підіть і поговоріть із секретаркою: вона покаже вам кілька листів від мого сина, які можуть бути корисними. Зробіть усе, що зможете, містере Раян, — незначним жестом він дозволив мені піти. — Ви знайдете міс Вест у третій кімнаті справа по коридору.
— Ви ж розумієте, що я не можу поїхати туди відразу? — спитав я, підводячись. — Мені доведеться бути присутнім на слідстві, а ще треба, аби Ретнік дав своє «добро», перш ніж я поїду.
Старий кивнув. Тепер видавалося, що господар дому дуже втомлений.
— Про те, щоб Ретнік не перешкоджав вам, я подбаю, їдьте якомога швидше.
Я вийшов, залишивши старого безтямно дивитися перед собою: самотнього чоловіка з гіркими спогадами, які мучили його сумління.
5
Джанет Вест я відшукав у великій кімнаті, обладнаній як кабінет. Вона сиділа за столом, перед нею лежала потрійна чекова книжка, а біля ліктя — стос рахунків. Коли я увійшов, дівчина саме виписувала чек. Вона пильно поглянула на мене, а тоді злегка усміхнулася, що могло означати будь-що, і вказала на стілець біля столу.
— Ви їдете у Гонконг, містере Раян? — запитала вона, відсунувши чекову книжку й спостерігаючи, як я сідаю.
2
Джонка — традиційне китайське та японське вітрильне судно для плавання річками і поблизу морського узбережжя.
3
Макао — тепер особливий адміністративний район Аоминь (Макао) Китайської Народної Республіки, колишня колонія Португалії на невеличкому півострові в гирлі р. Сіцзяну (Південно-Китайське море), передана Китаю в грудні 1999 в результаті деколонізації Португалії. Керує цим районом КНР на основі спеціальної міжнародної угоди. 1557 року острів Аоминь орендувала у Китаю Португалія з умовою збереження за Китаєм суверенних прав на півострів. Але згодом Португалія відмовилася сплачувати оренду і з 1874 проголосила Аоминь своєю колонією. Китайці не раз виступали з вимогою звільнити острівну територію.