Фотограф цілу ніч не стуляв очей. Лаїя побачила, як батько плаче в сутінках студії, і взяла його за руку. Він сказав, що відведе її до того дому, що вона буде ангелом і гратиме з пані. Рано-вранці вони підійшли до дверей осторонця. Гроші Сентісові було вручено через лакея і переказано повернутися о сьомій вечора. Він побачив, як Лаїя зникає в глибині будинку, й потягся вниз по проспекту, доки не натрапив на якесь кафе на початку вулиці Бальмес, де йому подали чарку бренді, ще одну, і ще, і ще — скільки було треба, аж доки не настала година йти забирати дочку.
Той день Лаїя провела, граючися з пані Еулалією та ляльками покійної. Пані Еулалія вдягала її у плаття померлої, цілувала, тримала на руках, розповідаючи історії та розказуючи про своїх братів, про тітку, про кішку, яка в них була і втекла. Вони грали в хованки та піднялися на мансарду. Бігали в саду й пополуднали біля водограю у дворі, кидаючи крихти хліба барвистим рибкам, що метушилися у водах ставочка. На смерканні пані Еулалія простяглася на ліжку, з Лаїєю під боком, і вихилила свою склянку з лауданумом. Отак, обійнявшись, обидві заснули в сутінках, доки один зі слуг не розбудив Лаїю і не провів до дверей, де її очікував батько з почервонілими від сорому очима. Побачивши дочку, він упав на коліна й обійняв її. Лакей простяг йому конверт із грошима й передав указівку привести дівча о тій самій годині наступного дня.
Того тижня Лаїя щодня прибувала до осторонця Понсів, аби перетворитися на маленького ангела, гратися його іграшками й носити його плаття, відповідати на його ім’я й розчинятися в тіні покійної дівчинки, яка зачаклувала кожен куток того печального темрявого будинку. На шостий день її спогадами стали спогади маленької Маргарити, а її минуле існування випарувалось. Вона перетворилася на ту бажану істоту й навчилася втілювати її ще яскравіше, ніж сама покійна. Навчилася читати погляди й бажання, слухати здригання сердець, хворих від утрати, і вишукувати жести й доторки, що втішали невтішне. Сама цього не розуміючи, навчилася перетворюватися на іншу особу, бути нічим і ніким, жити в шкірі інших. Вона ніколи не просила батька не відводити себе до того місця, ані розповідала йому, що відбувалось у ті довгі години, проведені всередині оселі. Фотограф, сп’янілий від грошей і полегкості, намагався заспокоїти совість химерою доброї справи, чином християнського милосердя. «Якщо не хочеш, ти не маєш ізнову йти до цього дому, чуєш? — казав їй щовечора батько, вертаючись з осторонця Понсів. — Але ми робимо їм добро».
Маленький ангел здимів, коли настав день сьомий. Переказували, що пані Еулалія прокинулася серед ночі й, не знайшовши дівчинки поряд, заходилася гарячково шукати її по всьому будинку, гадаючи, що вони досі грають у хованки. Лауданум та темрява вивели її до саду, де їй чувся якийсь голос і ввижався погляд маленького ангела з обличчям, покресленим блакитними венами, і з губами, почорнілими від отрути; той голос кликав її з-під вод ставка, запрошував зануритися і прийняти холодні мовчазні обійми пітьми, яка притягала її, нашіптуючи: «Матінко, тепер ми будемо разом назавжди, як ти й хотіла».
Протягом років фотограф із дочкою об’їхали міста й містечка всієї країни зі своїм ревю оман і втіх. У сімнадцять років Лаїя вже встигла навчитися утілення життів і облич, спираючись лише на старі малюнки, фотографії, якусь призабуту оповідку чи спогади, що не хотіли померти. Іноді її мистецтво повертало смуток за першим потаємним і забороненим коханням, а її тремтливе тіло прокидалося під руками відставних уже коханців, людей, що могли купити в житті все, за винятком того, чого прагнули найбільше та що вже їм минулося.
Торговці, що їм не бракувало грошей та бракувало життя, пробуджувались, нехай лише на кілька хвилин, у ліжках жінок, яких дівчина відтворювала з розказаного потаємного бажання, зі сторінок щоденника або сімейного портрета, і спогад про яких супроводжував їх протягом усього життя. Іноді її чудесне мистецтво сягало такої висоти, аж клієнт губив розуміння, що то просто ілюзія, аби потьмарити його відчуття й отруїти їх задоволенням на якісь миті. І тоді вірив той клієнт, ніби ця дівчина й була тою, кого удавала, що предмет його бажання оживав, і він не хотів відпустити його. Він був готовий втратити майно чи своє попереднє обридле життя — порожнє й безплідне, — аби прожити залишки своєї ілюзії в обіймах цієї дівчини, яка втілювалася в те, чого іншим найбільше бажалось.