Вони жили разом у скромній квартирі доктора на вулиці Кондаль. Доходи лікаря були невеликі, але достатні, щоб записати Лаїю до одної зі шкіл для дівчат і протягом року підтримувати вигадку про те, що все буде добре. Поважний вік доктора й певна необережність із дозами ефіру, якими він тайкома намагався втамувати біль свого існування, завдали йому шкоди. Його руки почали тремтіти, і він став утрачати зір. Чоловік згасав, і Лаїя полишила школу, щоб доглядати його.
Із зором добрий доктор почав також утрачати й розуміння речей та вважати, що вона його справжня дочка, яка повернулася з царства мертвих, щоб його доглянути. Іноді, коли вона підтримувала його своїми руками й дозволяла йому плакати, Лаїя теж у це вірила. Коли невеликі заощадження вичерпалися, Лаїя була змушена згадати про свої таланти й повернутися на арену.
Вільна від батькових пут, Лаїя збагнула, що її здібності примножилися. По якихось двох місяцях найкращі заклади міста вже билися за її послуги. Вона обмежувалася одним клієнтом на місяць за ціну якнайвищу. Тижнями вивчала випадок і створювала подобизну фантазії, яку мала втілити на кілька годин. Вона ніколи не зустрічалася вдруге з тим самим клієнтом. Ніколи не розкривала своє справжнє єство.
По району пішла поголоска, ніби старий доктор мешкав з юнкою сліпучої краси, і з-поміж мороку й озлоблення воскресла його колишня дружина, яка, покинувши чоловіка багато років тому, захотіла повернутися додому, аби до решти сприкрити старість людині, що вже не бачила й не пам’ятала нічого й чиєю єдиною дійсністю було товариство дівчини, яку доктор сприймав за власну дочку, яка читала йому книжки й підтримувала на руках, називаючи — і саме так відчуваючи! — батьком. Через суд і поліцію пані Сентіс таки витурила Лаїю з дому та — майже — з життя доктора. Дівчина знайшла притулок в одному закладі, керованому старою професіоналкою в альковних справах, Сімоною де Саньєр, і провела там декілька років, намагаючись забути, хто вона; намагаючись забути, що єдиний спосіб почуватися живою — це давати життя іншим. Вечорами, коли це дозволяла докторова дружина, Лаїя приходила до нього на квартиру на вулиці Кондаль і виводила погуляти. Вони відвідували місця й сади, де, як він пригадував, бував колись зі своєю дочкою, і там Лаїя, та Лаїя, яку він пам’ятав, читала йому книжки або освіжала спогади, яких сама не мала, та які зробила своїми. Так минули майже три роки, протягом яких доктор Сентіс згасав тиждень за тижнем, доки того дощового дня, коли я пішов за нею аж до помешкання доктора, і Лаїя одержала звістку про те, що її батько, єдиний батько, якого мала, помер уночі з її ім’ям на устах.
Вогненна троянда
І отак, коли настало 23 квітня, в’язні галереї повернулися подивитись на Давида Мартіна, який із заплющеними очима лежав у темряві своєї келії, і попрохали його розповісти якусь історію, щоб розігнати нудьгу.
— Я розповім вам одну історію. Історію про книжки, про драконів та про троянди, як того вимагає сьогодення, але насамперед історію про тіні й попіл, як того вимагає час…
Із утрачених фрагментів «В’язня Неба»
Хроніки оповідають, що коли творець лабіринтів прибув до Барселони на облавку корабля, що йшов зі Сходу, то він уже віз із собою зародок прокляття, яке мало забарвити небо над містом вогнем і кров’ю. Ішов рік милостю Божою 1554-й, і пошесть лихоманки подесяткувала за зиму населення, залишивши місто окритим покровом охристого диму, що здіймався від вогнищ, де палали трупи й савани сотень покійних. Можна було побачити здалеку, як спіраль міазмів повзе вгору поміж веж та палаців, щоб здійнятися жалобною провістю, попереджаючи подорожніх, аби не наближалися до мурів міста й ішли собі далі. Свята Інквізиція розпорядилася замкнути місто, а її розслідування з’ясувало, що пошесть бере початок у колодязі неподалік від єврейського кварталу Кагал Санаужі, де внаслідок диявольської змови семітських лихварів була отруєна вода, як то було точно доведено — що й місця для сумнівів не лишалося — по кількох днях нещадних допитів. Їхні численні статки було експропрійовано, а рештки тіл пожбурено в болотисту яму, тож тільки й лишалося, що чекати, коли молитви добропорядних містян повернуть Барселоні Боже благословення. Із кожним днем ставало менше померлих, а більше тих, хто відчував, що найгірше вже лишилося позаду. Проте долі було завгодно, аби щасливчиками стали перші, натомість другим довелося заздрити тим, хто вже покинув цей паділ смутку. Коли нарешті чийсь нерішучий голос таки наважився припустити, що велика кара впаде з небес, аби змити лиходійство, вчинене In Nomine Dei[7] проти єврейських торговців, уже було пізно. Нічого з неба не впало, окрім попелу й пилу. Цього разу біда прийшла з моря.