Корабель угледіли на світанку. Кілька рибалок, що лагодили сіті біля Морської Стіни, побачили, як він виникає з туману, несений хвилями припливу. Коли він уткнувся носом у прибережний пісок і похилився на бакборт, рибалки видерлися на палубу. З нутрощів корабля йшов сильний сморід. Трюм був затоплений, і дюжина саркофагів плавала серед сміття. Едмонда де Луну, майстра лабіринтів і єдиного вцілілого після подорожі, знайшли прив’язаного до стерна й опаленого сонцем. Попервах його сприйняли за мерця, але, оглянувши, помітили, що йому ще кривавили обв’язані мотузками зап’ястки, а від губ линув слабкий подих. За поясом він мав зошит у шкіряній оправі, та ніхто з рибалок не забрав його собі, бо на ту хвилю в порту вже встиг з’явитися загін солдатів, капітан яких, виконуючи накази з Єпископського палацу, де занепокоїлися прибуттям судна, розпорядився перенести вмирущого до лікарні Святої Марії неподалік і виставив своїх людей охороняти потерпілий корабель, доки представники Інквізиції зможуть прибути для його обстеження й належного з’ясування того, що трапилося. Зошит Едмонда де Луни був переданий великому інквізиторові Хорхе де Леону, блискучому й амбітному лицареві Церкви, який вірив, що його зусилля, спрямовані на очищення світу, невдовзі здобудуть йому статус блаженного, святого й живого світла віри. Після побіжного огляду Хорхе де Леон об’явив, що зошит було списано мовою, чужою християнству, і наказав своїм людям розшукати друкаря на ім’я Раймундо де Семпере, що мав скромну майстерню поряд із воротами монастиря Святої Анни і, подорожуючи замолоду, знав ще й інші мови, окрім рекомендованих добропорядному християнинові. Під загрозою тортур друкар Семпере був змушений поклястися зберегти в таємниці все, що йому було довірено. Лише тоді він дістав дозвіл дослідити зошит у залі під охороною вартових на верхньому ярусі бібліотеки архидияконського будинку поряд із собором. Інквізитор Хорхе де Леон уважно й жадібно стежив.
— Думаю, що текст складено перською, ваша святосте, — промурмотів переляканий Семпере.
— Я ще не святий, — уточнив інквізитор. — Та на все є свій час. Продовжуйте…
І отак протягом цілої ночі друкареві Семпере довелося читати й перекладати для великого інквізитора потаємний щоденник Едмонда де Луни, шукача пригод і носія прокляття, яке мало привести до Барселони звіра.
Тридцять років тому Едмонд де Луна вирушив із Барселони, прямуючи на Схід у пошуках чудес та пригод. Подорож по Середземному морю вела його до заборонених островів, відсутніх на навігаційних картах, до ложа принцес та створінь стидкої природи, до пізнання таємниць цивілізацій, похованих часом, до посвячення в науку й мистецтво будування лабіринтів — дару, що мав уславити його і завдяки якому він здобув посаду й достаток на службі в султанів та імператорів. Із роками примноження задоволень і багатств майже перестало значити щось для нього. Він удовольнив свою захланну спрагу й амбіції більше, ніж міг мріяти хто-небудь зі смертних, і вже у зрілому віці, знаючи, що дні його вже хиляться до смеркання, сказав собі, що ніколи більше не надаватиме послуг комусь, якщо тільки в обмін не одержить найбільшу з винагород — заборонене знання. Роками він відхиляв запрошення побудувати найдивовижніші й найзаплутаніші лабіринти, адже ніщо з того, що йому могли дати взамін, не було йому бажаним. Він почав уже думати, що у світі не лишилося скарбів, яких би йому не підносили, коли до вух його долинула чутка, що імператор Константинополя потребував його послуг, відплатою за які готовий був подарувати тисячолітній секрет, до якого жоден зі смертних не мав доступу протягом віків. Знудьгований і спокушений останньою можливістю оживити полум’я своєї душі, Едмонд де Луна відвідав імператора Костянтина у його палаці. Костянтин жив в упевненості, що рано чи пізно облога оттоманських султанів покінчить із його імперією і зітре з лиця землі знання, які місто Константинополь накопичило протягом століть. З цієї причини він бажав, щоб Едмонд накреслив найбільший із будь-коли створених лабіринтів, таємну бібліотеку, ціле місто книг, яке мало би приховано існувати під катакомбами Ая-Софії, де заборонені книги та чудеса мислі віків були б збережені назавжди. Імператор Костянтин не віддаровував за це ніяким скарбом. Він запропонував лише флакон, маленьку пляшечку з ограненого кришталю, що містила шарлатову рідину, яка сяяла в темряві. Костянтин дивно посміхнувся, простягаючи де Луні флакон.