Коли Семпере закінчив перекладати зошит, серед хмар проглянув перший промінь світанку. Невдовзі по тому інквізитор, не проронивши ні слова, покинув залу, а двоє вартових увійшли, щоб відпровадити його до келії, з якої — був він упевнений — йому вже ніколи не вийти живим.
Поки Семпере нидів у темниці, люди великого інквізитора обстежували рештки кораблетрощі, сховані до великої металевої скрині, й таки натрапили на шарлатний флакон. Хорхе де Леон чекав їх у соборі. Їм не вдалося знайти підвіску з гаданою сльозою Христа, на яку був натяк у тексті Едмонда, але інквізитора це не зупинило, бо він знав, що його душа не потребувала якогось очищення. З отрутою пристрасті в очах інквізитор узяв шарлатний флакон, підняв його перед олтарем, аби поблагословити, й, дякуючи Богові та пеклу за цей дар, випив його вміст одним ковтком. Минуло кілька секунд, і нічого не сталося. Тоді інквізитор розреготався. Солдати спантеличено переглядалися, питаючись, чи, бува, Хорхе де Леон не з’їхав з глузду. Для більшості з них це була остання думка в житті. Вони побачили, як інквізитор упав на коліна, і порив крижаного вітру пронісся по собору, тягнучи за собою дерев’яні лави, валячи статуї та запалені свічки.
А тоді почули, як тріщить його шкіра й розламуються члени, як в агонічному витті голос Хорхе де Леона перетворювався на глибинне ричання звіра, що виринав з його плоті, швидко розростаючись у скривавленому місиві луски, кігтів та крил. Хвіст, усіяний гострими, як сокири, пластинами, тягся величезною змією, і коли тварюка обернулася й показала їм морду з розвогненими очима, всіяну іклами, то у них майже не стало духу дременути навтьоки. Язики вогню накинулися на них, недвижних, відриваючи м’ясо від кісток, як вихор зриває листя з дерев. Тоді звір розправив крила, й інквізитор, святий Георгій[8] і дракон в одній подобі, шугнув угору, пролетівши в зливі скла й вогню крізь троянду[9] собору, і здійнявся над дахами Барселони.
Шість днів і сім ночей звір сіяв жах, руйнуючи храми й палаци, запалюючи сотні будинків, а натрапивши на тремтячі фігурки, що благали про милосердя після того, як він зірвав дахи над їхніми головами, розривав їх кігтями. Багряний дракон ріс день за днем і пожирав усе, що тільки знаходив на своєму шляху. Розірвані тіла дощем падали з неба, полум’я його подиху розтікалося по вулицях кривавим потоком.
На сьомий день, коли всі вже думали, що звір зрівняє місто із землею і винищить до ноги всіх мешканців, якась самотня фігура вийшла йому назустріч. Едмонд де Луна, ледве оклигавши, ще кульгаючи, зійшов сходами, що вели на дах собору. І чекав там, аби дракон, узрівши, кинувся на нього. З-поміж чорних хмар диму й приску випірнув звір і полетів, мало не торкаючись барселонських дахів. Він уже так виріс, що розміром аж перевищив храм, з якого колись виринув.
У його очах, величезних, наче озера крові, Едмонд де Луна побачив своє відображення. Звір роззявив щелепи, щоб проковтнути його, летячи тепер, ніби гарматне ядро, над містом і вириваючи у своєму леті веранди й вежі. І тоді Едмонд де Луна дістав ту дрібну піщинку, що висіла в нього на шиї, і стис її в кулаці. Він пригадав слова Костянтина й сказав собі, що віра нарешті знайшла його і що його смерть — дуже маленька ціна за очищення чорної душі звіра, яка була не чим іншим, як душею всіх людей. І він підніс кулак із затиснутою сльозою Христа, заплющив очі й віддав себе в жертву. Паща проковтнула його зі швидкістю вітру, і дракон здійнявся увись, лишаючи під собою ряди хмар.
Ті, хто пам’ятає той день, кажуть, що небо розкололося надвоє, і величезна блискавка запалила твердь небесну. Звіра огорнули язики полум’я, струмуючи поміж його іклами, а змахи його крил утворили величезну вогненну троянду, яка розпростерлася над усім містом. А тоді запала мовчанка, і коли всі знов розплющили очі, то небо вже було геть темне, як у глибоку ніч, а з височіні посипалися зливою клапті лискучого попелу, вкриваючи вулиці, опалені руїни й місто могил, храмів та палаців білим покривалом, що розпадалося від доторку й пахло вогнем та прокляттям.