Тієї ночі Раймундо де Семпере вдалося втекти з келії, повернутися додому й пересвідчитися, що його родина та друкарня пережили катастрофу. На світанку друкар підійшов до Морської Стіни. Рештки корабля, що привіз Едмонда де Луну назад до Барселони, погойдували хвилі припливу. Море вже почало підточувати остов і проникати всередину, ніби йшлося про дім, у якого вибили одну стіну. Обходячи в примарному світанковому світлі нутрощі судна, друкар нарешті знайшов те, що шукав. Сіль уже роз’їла частину прокреслених ліній, але в цілому план великого лабіринту лишився неушкодженим, саме таким, як його й спроєктував Едмонд де Луна. Раймундо сів на пісок і розгорнув його. Розум не міг охопити заплутаність і складність розрахунків цієї фантазії, та він сказав собі, що ще з’являться світлі уми, здатні розкрити її секрети, і що до тої пори, коли мудріші зрозуміють, як утілити в життя лабіринт, не забувши й про ціну, сплачену звірові, він зберігатиме плани в родинній скрині, де вони — він не мав у тому жодного сумніву — одного дня відкриються творцеві лабіринтів, гідному такого виклику.
Князь Парнасу
Сонце, стікаючи шарлатною кров’ю, поринало за лінію небокраю, коли кавалер Антоні де Семпере, якого всі звали майстром книжок, виліз на самісінький верх муру, що оточував місто, і розгледів удалині наближення кортежу. Ішов Божою милістю рік 1616-й, і пропахлий порохом туман зміївся над дахами створеної з каменю та вкритої курявою Барселони. Майстер книжок обернув очі до міста, і його погляд потонув у мареві веж, палаців та провулків, тремких у випарах повсякчасної сутіні, ледве прорізуваної смолоскипами та повозами, що тяглися, дряпаючи стіни.
«Колись мури падуть, і Барселона розтане під небом, ніби чорнильна крапля у святій воді».
Майстер книжок усміхнувся, пригадавши ці слова, які проказав його добрий друг, покидаючи місто шість років тому.
«Я забираю із собою пам’ять, в’язень краси її вулиць і боржник її темної душі, до якої обіцяю повернутися, щоб, схиливши голову, притулитися до неї в найсолодшому із забуттів».
Луна від цокоту копит, що наближалися до мурів, обудила його від мріяння. Майстер книжок обернув погляд на схід і розгледів кортеж, який уже в’їжджав на дорогу, що вела до великих воріт Святого Антонія. Погребальний повіз був чорний, оздоблений металевими рельєфами й вигравіюваними фігурами, що зміїлися довкола заскленої домовини, запнутої оксамитом. Його супроводжували два вершники. А тягла четвірка румаків, прикрашених плюмажами й жалобними попонами; і колеса, обертаючись, здіймали хмару куряви, що бурштиново палала в призахідному промінні. На козлах виднілася постать візника, обличчя якого було закрите, а за його спиною, вінчаючи повіз, ніби корабельна носова фігура, височів срібний ангел.
Майстер книжок опустив очі й зажурено зітхнув. А тоді зрозумів, що він не сам, і навіть не мав потреби оглядатися, аби розпізнати присутність іншого. Він відчув той повів холодного вітру й пахощі засохлих квітів, що завжди його супроводжували.
— Кажуть, ніби добрим другом є той, хто вміє водночас пам’ятати й забувати, — мовив гість. — Бачу, Семпере, ви не забули про зустріч.
— Ані ви про борг, сіньйоре.
Другий кавалер наблизився, його бліде обличчя опинилося ледве за п’ядь від лиця майстра книжок, аж Семпере зміг розгледіти власне відбиття в темному дзеркалі цих зіниць, що мінилися в кольорі й звужувалися, ніби вовчі, забачивши свіжу кров. Кавалер не постарів ні на день і був одягнений так само вишукано. Семпере відчув озноб і величезне бажання кинутися навтьоки, але обмежився чемним кивком.
— Як ви мене знайшли? — запитав він.
— Вас видає запах друкарської фарби, Семпере. Чи надрукували ви останнім часом щось вартісне, що могли б порадити мені?
Майстер книжок глянув на томик, який кавалер тримав у руках.
— Моя друкарня скромна, не претендує друкувати пера, гідні вашого смаку. Крім того, бачу, що сіньйоре вже має щось до читання на вечір.
Кавалер сяйнув намистом посмішки, всіяним білими гострими зубами. Майстер книжок відвів погляд на кортеж, що вже під’їхав до міського муру. Відчувши, як йому на плече лягла кавалерова рука, він зціпив зуби, щоб не затремтіти.