— Та не бійтеся, друже Семпере. Раніше хрипи Авельянеди[10] та зграї невдах і заздрісників, яких друкує ваш друг Себастьян де Кормельяс[11], дійдуть до потомків, ніж душа мого дорогого Антоні де Семпере — до скромного закладу, яким я правую. Нема чого вам мене боятися.
— Щось схоже ви казали панові Мігелю сорок шість років тому.
— Сорок сім. І я не брехав.
Майстер книжок швидко глянув кавалерові просто в очі, й на мить, мов у сні, йому здалося, ніби на його обличчі з’явився смуток, такий само великий, як і той, що обліг його самого.
— Я гадав, що це для вас переможний день, сіньйоре Кореллі, — наголосив він.
— Краса й знання — це єдине світло, що осяває цю жалюгідну скотарню, по якій я приречений вештатись, Семпере. Втратити його — найбільша моя журба.
У них під ногами жалобний кортеж саме проїжджав крізь ворота Святого Антонія. Кавалер порухом руки запросив друкаря зійти до нього.
— Ходімо зі мною, Семпере. Повітаймо нашого доброго друга пана Мігеля в Барселоні, яку він так любив.
І по тих словах старий Семпере полинув у спомин і спогад про той далекий день, коли неподалік від цього самого місця познайомився з юнаком, що мав ім’я Мігель де Сервантес Сааведра, чиї доля й пам’ять мали поєднатися з долею його та з ім’ям його в темряві часів…
То були легендарні часи, коли історія не мала іншого знаряддя, ніж пам’ять про те, що ніколи не сталося, а життя не спромагалося на іншу мрію, ніж про минуще й плинне. У ті дні поети-початківці носили крицю на поясі й мчали на конях бездумно й безцільно, марячи віршами отруйної гостроти. Барселона була тоді городом-кріпостю, колисаною в амфітеатровому подолі довколишніх гір, де роїлися бандити, й оточеною з другої сторони морем винного кольору й повним світла та піратів. На міських воротах вішано злодіїв і всіляких падлюк, аби відбити охоту в ласих на чуже, а в самому місті, оточеному готовими завалитися стінами, вирували юрми торговців, мудреців, придворних та шляхтичів усіх станів і підданства, занурених у лабіринт змов, спраги грошей, віри в алхімію, і слава цього міста сягала виднокраю, збуджуючи жагу всього знаного чи омріяного світу. Повідалося, що тут пролили свою кров королі й святі, знаходили покровительство слово й знання і що з монетою в руці та брехнею на губах будь-який авантурник міг здобути поцілунок долі, потрапити в ліжко до смерті й благословенно прокинутися вранці серед веж та соборів, аби здобутися на ім’я і статки.
До такого ось місця, що ніколи не існувало й про чиє ім’я буде приречений пам’ятати всі дні свого життя, і прибув у ніч на Різдво Іоанна Предтечі один молодий шляхтич — з отих, які вправно володіють як пером, так і шпагою, — верхи на голодній шкапі, що ледь шкандибала після кількаденного чвалу. І несла та шкапа на своєму хребті тоді ще нужденного Мігеля де Сервантеса Сааведру, що походив нізвідки й звідусіль, та дівчину, чиє личко, сказати б, украдено з полотна якогось із великих майстрів. І сказано то було б слушно, бо згодом стало відомо, що дівчина звалася Франческа ді Парма, а світ вона побачила й слова пізнала у Вічному Місті заледве дев’ятнадцять весен до того.
Долі було вгодно, щоб миршава конячина, завершивши своє героїчне трюхання й бризкаючи клаптями піни з пащі, звалилася бездиханна за кілька кроків до воріт Барселони й щоб двоє закоханих, адже саме таким був їхній секретний стан, почимчикували по пляжному піску під зраненим зірками небом до оточеного мурами міста й, побачивши та відчувши жаркий подих тисяч багать, що сягали неба й забарвлювали ніч розтопленою міддю, вирішили шукати наїдку та притулку в місці, що здавалося палацом темряви, побудованим над самим горнилом Вулкана.
Подібними, але менш квітчастими словами епізод прибуття до Барселони пана Мігеля де Сервантеса та його коханої Франчески був пізніше повіданий знаному майстрові книжок, панові Антоні де Семпере, що його друкарня й домівка поряд із воротами Святої Анни, одним кульгавим молодиком непоказного вигляду, з чималеньким носом та бистрим розумом, який звався Санчо Ферміном де ла Торре і який, довідавшись про потребу щойно прибулих, охоче зголосився допровадити їх за кілька монет. Ось так ця пара й знайшла житло та харч в одній оселі, похмурій і викрученій уздовж власної осі, ніби потворний стовбур. Ось так, завдяки кмітливості Санчо та за спиною долі, майстер книжок зав’язав знайомство з юним Сервантесом, із яким його єднатиме глибока дружба до кінця днів.
11
Барселонський видавець, з яким, можливо, Сервантес був знайомий (це ім’я мали батько і син; Кормельяс-батько був земляком Сервантеса). Тут очевидна іронія автора: Кормельяс надрукував багато речей Лопе де Веги, з яким у Сервантеса були складні стосунки.