— Комедія вчить нас не приймати життя всерйоз, а трагедія вчить про те, що трапляється, коли ми не беремо до уваги того, чого нас навчає комедія.
Санчо кивнув, не зморгнувши, і підсумував питання, завзято устромивши зуби в сало.
— Знакомита річ — поезія, — проплямкав він.
Семпере, змарнілий від замовлень останніх днів, зацікавлено слухав молодого поета. Сервантес показав майстрові книжок шкіряну течку зі стосиком аркушів. Той уважно погортав її, вряди-годи затримуючись, аби побіжно проглянути деякі звороти й речення.
— Тут роботи на декілька днів…
Сервантес витяг з-за пояса гаманець і кинув його на стіл. Із гаманця виглянула пригорща монет. Щойно мерзенний метал зблиснув у полум’ї свічок, Санчо зі стурбованою міною поквапився прибрати його зі столу.
— Бога ради, майстре, не показуйте тут вишуканих побрязкачів, бо цей заклад — пенати паскудників і зарізяк, які перетнуть горлянку і вам, і нам, аби тільки нюхнути пахощів, що поширюють ці дублони.
— Санчо правду каже, — підтвердив Семпере, обводячи уважним поглядом збіговисько.
Сервантес сховав гроші й зітхнув.
Семпере налив йому ще склянку вина й далі, вже уважніше, передивлявся поетові аркуші. Твір, трагедія на три дії та з посланням, як його визначив автор, мав назву «Поет у пеклі» й описував поневіряння молодого флорентійського митця, що обруч із привидом Данте спускається в адські безодні, щоб визволити душу коханої — дочки з родини жорстоких і продажних дворян, які продали її князеві тьми в обмін на почесті, багатство й славу в минущому земному світі. Фінальна сцена відбувалася в соборі, де герой мав вирвати з лап ангела світла й вогню бездиханне тіло нареченої.
Санчо подумав, що це відгонило ляльковою виставою про жахи й любощі, але нічого не сказав, бо відчував, що в таких справах літературні шаленці є дуже вразливими й що таке зауваження не буде сприйняте схвально.
— Розкажіть мені, друже мій, як у вас виник задум цього твору, — попрохав Семпере.
Сервантес, що вже залив за комір три чи чотири склянки вина, кивнув. Він явно прагнув звільнити душу від тягаря таємниці.
— Не бійтеся, друже мій, адже ми з Санчо збережемо вашу таємницю, що б там не було.
Санчо підніс свою склянку з вином і запропонував випити за такі благородні почуття.
— Це історія мого прокляття, — нерішуче повів Сервантес.
— Як і в усіх поетів-початківців, — мовив Семпере. — Нуте, починайте.
— Це історія закоханця.
— Я ж і кажу. Та не бійтесь, публіка таке любить, — запевнив Семпере.
Санчо закивав:
— Кохання — це єдиний камінь, що завжди трапляється на шляху тій самій людині, — погодився він. — От ви, Семпере, ще як побачите цю дівицю… — додав він, стримуючи відрижку. — То з таких, що покріплюють дух.
Сервантес осудливо зиркнув на нього.
— Нехай ваша милість мені вибачить, — перепросив Санчо. — Це підле винце розбалакалось. Чеснота й цнота пані незаперечні під усіма оглядами, і нехай Богові буде вгодно, аби небо звалилось на мою порожню голову, якщо до неї хоч колись загостила нечиста гадка з цього приводу.
Троє співтрапезників на мить підвели очі до стелі й, переконавшись, що Творець не на чатах і що ніякої напасті не трапилось, усміхнулися і підняли склянки за щасливу нагоду своєї зустрічі. Й ось так вино, що робить людей відвертими, коли вони найменше цього потребують, і надає їм відваги, коли їм би слід було залишатися боязкими, вмовило Сервантеса розповісти історію в історії — те, що вбивці й божевільні називають істиною.
ПОЕТ У ПЕКЛІ
Прислів’я каже, що людина повинна йти, поки ще має ноги, говорити, поки ще має голос, і мріяти, поки ще зберігає щиросердість, адже рано чи пізно вже не зможе триматися на ногах, вже не матиме дихання, не прагнутиме до іншої мрії, ніж вічна ніч забуття. З отим тільки й запасом, що ці слова, з виданим наказом щодо себе про розшук і затримання внаслідок дуелі за підозрілих обставин та з вогнем небагатьох прожитих років у крові вирушив з города Мадрида одного дня року Божого 1569-го юний Мігель де Сервантес, прямуючи в пошуках чудес, краси й знань до легендарних міст Італії, про які ті, хто там побував, казали з певністю, що там того всього якнайбільше і якнайрясніше, ніж у будь-якому іншому місці, що можна знайти на картах королівства[12]. Зазнав він там багатьох пригод та знегод, та найбільшої з них зазнав, коли його доля перетнулася з тим створінням неймовірної осяйності, що мало ім’я Франческа й на чиїх губах він пізнав небеса й пекло, і пожадання якого визначить назавжди його долю.