Із цими словами майстер Леонардо розпрощався з юним Ансельмо, який після всього кілька годин проблукав вулицями Рима, плачучи від люті. А коли повернувся додому, оголосив батькові, що не бажає вчитися далі в Леонардо, якого вважає не більш як лицеміром, що майструє вульгарні твори для натовпу невігласів, не здатних оцінити справжнє мистецтво.
— Я стану справжнім митцем — для тих обраних, що зуміють зрозуміти глибину моїх поривань.
Його батько, людина спокійна та, як усі банкіри, кращий знавець людської природи, ніж наймудріший з кардиналів, обійняв його і сказав не боятися, адже йому нічого ніколи не забракне: ні підтримки, ні шанувальників, ні похвали його творчості. Банкір, перш ніж померти, подбав, щоб так і було.
Ансельмо Джордано ніколи не пробачив Леонардо, бо людина здатна пробачити все, окрім сказаної правди. П’ятдесят років по тому його ненависть і бажання побачити знеславленим фальшивого майстра були більшими, ніж будь-коли.
Коли Ансельмо Джордано почув перекази про юну Франческу від поетів та художників, він послав слуг із торбою золотих монет до обійстя цієї родини й попрохав прийти до себе. Батьки дівчини, виряджені, наче циркові мавпи на виставі при мантуанському дворі, з’явилися в домі Джордано, ведучи із собою дівчину, одягнену в якесь мізерне лахміття. Спрямувавши на неї очі, митець відчув, що серце йому мало не вискакує з грудей. Усе, що він чув, було саме так і навіть більше. Ніколи не існувало на землі такої краси, і він розумів, як це може розуміти митець, що чар її походив не від шкіри й різьбленої постави, як думали всі, а від сили й осяйності, що линули зсередини, від сумних і розпачливих очей, від губ, змушених долею до мовчання.
Франческа ді Парма справила на майстра Джордано таке враження, що він уже не міг дозволити, аби вона вислизнула йому з рук, аби вона позувала якомусь іншому митцеві, бо це чудо природи мало належати тільки йому й нікому більше. Лише так він зможе створити шедевр, що здобуде йому прихильність людей, а його репутація й слава перевищать те, що мав покійний Леонардо, і вже не треба буде морочитися з публічним зневажанням його імені, адже щойно він досягне вершини, то вже дозволить собі просто ігнорувати його і вважати, що творчість покійного ніколи не була чимось більшим, ніж пожива для мужви та невігласів. І в ту мить Джордано зробив пропозицію, яка перевищила всі золоті мрії парочки нікчем, що називали себе батьками Франчески. Весілля мало відбутися за тиждень у каплиці Джорданового палацу. Під час оборудки Франческа не обізвалася й словом.
Сім днів по тому юний Сервантес вештався містом у пошуках натхнення, коли раптом почет, який супроводжував велику позолочену карету, почав прокладати собі шлях серед натовпу. Перетнувши вулицю Корсо, процесія на хвильку затрималась, і саме тоді він побачив її. Франческа ді Парма, оповита найвишуканішими шовками, що колись ткали флорентійські ремісники, мовчки споглядала його крізь вікно карети. І такою була глибина печалі, що він прочитав у її погляді, такою була сила цієї викраденої душі, яку везли до в’язниці, що Сервантес відчув, як він сповнюється холодною певністю того, що вперше в житті натрапив на напрямок своєї справжньої долі, прочитаної на обличчі незнайомки.
Дивлячись услід кортежу, Сервантес спитав, хто ж це створіння, і перехожі розказали йому історію Франчески ді Парма. Слухаючи, він пригадав, що чув пересуди й поголоски про неї, та не вірив їм і відносив їх на рахунок розпаленої уяви місцевих п’єсописців. А легенда таки була правдива. Найвища краса втілилася у звичайну просту дівчину; люди ж, як і слід було очікувати, заповзялися поглибити її нещастя й приниження. Юний Сервантес хотів побігти за кортежем, та йому забракло сил. Святкування й веселощі поставали перед його зором погребальною музикою, і все, що він бачив, видавалося йому лише трагедією руйнування чистоти й досконалості захланністю, ницістю та невіглаством людей.