— «Поет у пеклі», — бурмотів імпресаріо. — Вже бачили. Інші розповіли цю історію раніше, ніж ви, й краще. А я шукаю, скажімо так, новизни. Сміливості. Візії.
Сервантес із досвіду знав, що ті, хто каже, ніби шукає цих достоїнств у мистецтві, зазвичай виявляються найбільш нездатними розпізнати їх, але знав також і те, що порожній шлунок та порожній гаманець позбавляють аргументів і красномовства найобдарованіших. Але якщо його інстинкт щось йому й підказував, то це те, що Леонелло, хоч і скидався на старого лиса, все-таки був схвильованим від принесеного матеріалу.
— Шкодую, що змусив вашу достойність втратити час…
— Не кваптеся, — обірвав Леонелло. — Я сказав, що це вже не нове, але не те, що воно, скажімо так, лайнове. У вас є дещиця таланту, та вам бракує вправності. І ще ви не маєте, скажімо так, смаку. Ані чуття своєчасності.
— Я дякую вам за вашу великодушність.
— А я вам за сарказм, Сервантесе. Вам, іспанцям, шкодить надмір гордості й брак витримки. Не здавайтеся так швидко. Повчіться у вашого співвітчизника Лопе де Веги. Яке в колиску, таке і в могилку, як у вас кажуть.
— Я матиму це на увазі. Тож ваша світлість бачить якусь можливість прийняти мій твір?
Леонелло щиро розреготався.
— Коваль коня кує, а жаба й собі лапу дає! Сервантесе, ніхто не схоче дивитися, скажімо так, розпачливі драми, де розповідатимуть, що серця людей — гнилі й що пекло — це ти сам та твій ближній. Народ ходить у театр посміятися, поплакати, щоб йому розказали, який він добрий і благородний. Ви ще не втратили наївності й вірите, що володієте, скажімо так, істиною, яку слід розповісти. Ну, це минеться з роками, принаймні я на це сподіваюся, бо не хотілось би побачити вас на вогнищі або гниючи в тюрязі.
— Отже, ви не вірите, що мій твір може когось зацікавити…
— Я цього не сказав. Скажімо, що я знаю декого, хто, можливо, таки міг зацікавитись.
Сервантес відчув, як у нього закалатало серце.
— Яким передбачуваним є голод, — зітхнув Леонелло.
— Голод, на відміну від іспанців, не має гордості та вирізняється постійністю, — підіграв Сервантес.
— Бачите? У вас таки є трохи вправності. Ви вмієте підхоплювати вислови й вибудовувати драматичну, скажімо так, лінію репліки. Це нормально для початківця, та багато невігласів, чиї твори вже й виставлялися, не вміють навіть прописати відхід актора на задній план…
— Чи тоді не могли б ви мені допомогти, пане Леонелло? Я зможу зробити будь-що і швидко вчуся.
— У цьому я не маю сумнівів…
Леонелло споглядав його, вагаючись.
— Що завгодно, ваша світлосте. Благаю вас…
— Є тут дещо, що могло б вас зацікавити. Але воно має свої, скажімо так, ризики.
— Ризик мене не лякає. Принаймні не більше, ніж злидні.
— У цьому разі… знаю я одного пана, з яким маю, скажімо так, певну угоду. Коли на моїм шляху трапляється молоде обдаровання з певним потенціалом, як, скажімо так, ви, я посилаю такого до нього, а він, скажімо так, дякує мені. По-своєму.
— Слухаю якнайуважніше.
— Ось що мене турбує… За збігом обставин згаданий пан перебуває, скажімо так, проїздом у місті.
— А цей пан — театральний імпресаріо, як і ваша світлість?
— Щось подібне, скажімо так. Видавець.
— Ще краще…
— Вам видніше. Він має філії в Парижі, Римі та Лондоні й завжди розшукує специфічний тип таланту. Скажімо, як ось ваш.
— Я вам безмежно вдячний за…
— Не треба мені дякувати. Підіть до нього й скажіть, що ви від мого імені. Але покваптеся. Мені відомо, що він у місті лише на кілька днів…
Леонелло записав ім’я на аркуші й простяг його Сервантесові.
Андреас Кореллі
Друкарня Світла
— Ви знайдете його в Трактирі Борґезе, як стемніє.
— Гадаєте, його зацікавить мій твір?
Леонелло загадково посміхнувся.
— Щасти вам, Сервантесе.
Коли зайшла ніч, Сервантес надів єдину чисту зміну білизни, що мав, і рушив до Трактиру Борґезе, осторонця, оточеного садами та каналами й розташованого неподалік від палацу пана Ансельмо Джордано. Перед сходами його зустрів поважний слуга, який повідомив, що на нього чекають і що Андреас Кореллі невдовзі прийме. Сервантесові подумалось, що, мабуть, Леонелло був доброзичливішим, ніж удавав, і вже надіслав рекомендаційного листа своєму другові-видавцеві. Слуга супроводив Сервантеса до великої овальної бібліотеки, зануреної в напівморок й опалюваної каміном, звідки променіло миготливе світло, танцюючи по безмежних книжкових полицях. Два великі фотелі були присунуті до вогню, і Сервантес, повагавшись якусь мить, сів у один із них. Гіпнотичний танець вогню та його жаркий подих огорнули гостя. Минуло кілька хвилин, і аж тоді він помітив, що не сам. У другому фотелі сиділа висока, вугласта постать. Вона була вдягнута в чорне й мала приколотим до одягу срібного ангела, такого ж, як той, що він побачив на вилозі Леонелло того самого вечора. Найперше його увагу притягли руки чоловіка — найбільші з колись бачених, бліді, з довгими гострими пальцями. А друге — його очі. Два люстра, в яких відбивалися полум’я й Сервантесове обличчя, які ніколи не моргали, але зіниці яких, здавалося, міняли свій візерунок, хоча жоден м’яз обличчя навіть не ворухнувся.