— Добряга Леонелло каже, що ви людина з великим талантом і малими статками.
Сервантес ковтнув слину.
— Нехай вас не бентежить мій вигляд, Сервантесе. Зовнішність не завжди обманює, але майже завжди приголомшує.
Сервантес мовчки кивнув. Кореллі посміхнувся, не розтуляючи губ.
— Ви принесли мені драму. Я не помиляюсь?
Сервантес простяг йому рукопис і побачив, як Кореллі всміхнувся сам до себе, прочитавши назву.
— Це перший варіант, — збрехав Сервантес.
— Уже ні, — відказав Кореллі, гортаючи сторінки.
Сервантес споглядав, як видавець читає — спокійно, часом посміхаючись або здивовано підносячи брови. На столику, що стояв поміж фотелями, ніби матеріалізувалися келих для вина й пляшка з трунком вишуканого кольору.
— Пригощайтеся, Сервантесе. Не самим же письменством перебиватися.
Сервантес налив собі вина й підніс келих до губ. Солодкий п’янкий аромат розлився по піднебінню. Він випив вино у три ковтки й відчув необорне бажання налити собі ще.
— Без соромливості, друже мій. Келих без вина — це образа життю.
Невдовзі Сервантес втратив лік посмакованим склянкам. Його охопила приємна оздоровча сонливість, і крізь приспущені повіки він побачив, що Кореллі й далі читає рукопис. Трохи по тому впала завіса глибокого сну, і Сервантес віддався тиші.
Коли він знову розплющив очі, обрис Кореллі чорнів на тлі каміна. Видавець стояв перед полум’ям, спиною до гостя, з рукописом у долоні. Сервантес відчув легкий приступ нудоти, солодкавий присмак вина в горлі й запитав сам себе, скільки ж часу минуло.
— Колись ви напишете шедевр, Сервантесе, — сказав Кореллі. — Але це не те.
І, не сказавши більш ні слова, видавець жбурнув рукопис у вогонь. Сервантес кинувся до вогню, але гуготіння полум’я зупинило його.
Він дивився, як невпинно згоряє плід його праці, чорнильні рядки забарвлюються синім полум’ям, а струмені білого диму феєрверково зміяться по сторінках. У відчаї він упав на коліна, а коли обернувся, побачив, що Кореллі співчутливо дивиться на нього.
— Іноді письменникові треба спалити тисячу сторінок, перш ніж напише одну, гідну мати його підпис. Ви заледве розпочали. Ваш твір чекатиме на вас на порозі вашої зрілості.
— Ви не мали права робити цього…
Кореллі посміхнувся й простяг йому руку, щоб допомогти підвестися. Сервантес повагався, але зрештою прийняв її.
— Хочу, щоб ви дещо написали для мене, друже мій. Без поспіху. Можливо, це забере роки, то й нехай. Навіть більше, ніж ви можете припустити. І це відповідатиме вашій амбіції та прагненням.
— Що ви знаєте про мої прагнення?
— Як і всі, хто мріє стати поетом, Сервантесе, ви — мов розгорнута книжка. Тому ж то, адже ваш «Поет у пеклі» видається мені звичайною дитячою іграшкою, твором, який минеться, я постановив собі зробити вам серйозну пропозицію. Пропозицію, щоб ви написали твір, гідний вас. І мене.
— Ви спалили все, що я зміг написати за місяці праці.
— І зробив вам послугу. А тепер скажіть мені від щирого серця, чи й справді думаєте, що я не маю рації.
Якийсь час Сервантес повагався, та зрештою кивнув.
— І скажіть мені, чи я помиляюсь, стверджуючи, що в глибині душі ви плекаєте надію написати твір, який перевершить написане вашими суперниками, який затьмарить ім’я такого собі Лопе та його плідну вигадливість…
Сервантес хотів запротестувати, та йому забракло слів. Кореллі знов усміхнувся до нього.
— Вам нема чого соромитися через це. Ні думати, що це бажання робить із вас когось на взір Джордано…
Сервантес підвів розгублений погляд.
— Звичайно ж, я знаю історію Джордано та його музи, — відповів Кореллі, упереджаючи його запитання. — Знаю її, бо знайомий зі старим маестро вже багато літ, ви тоді ще навіть і не народилися.