Тої неділі опівночі Сервантес вичікував, заховавшись поміж дерев, що оточували палац Джордано. Не встиг ще затихнути опівнічний передзвін, коли, як і передвіщав Кореллі, відчинилися одні з бокових дверей, і згорблена фігура старого служника почимчикувала вниз по провулку. Сервантес дочекався, доки його тінь розтанула в глибині ночі, й прослизнув до дверей. Узявся за дверну ручку й натиснув. Як і повідомив Кореллі, двері прочинилися. Сервантес востаннє озирнувся і, вважаючи, що ніхто його не помітив, увійшов. Зачинивши двері, одразу зрозумів, що довкола суцільна пітьма, і вилаяв себе за брак здорового глузду, бо треба ж було захопити свічку чи якийсь світильник. Помацав стіни, вогкі й слизькі, ніби нутрощі тварини, і почав полапцем просуватися, доки не спіткнувся об першу сходинку, від якої, очевидно, починалися гвинтові сходи. Почав повільно здійматися, і невдовзі проблиск світла окреслив кам’яну арку, від якої тягнувся великий коридор. Його підлога була інкрустована великими білими й чорними ромбами з мармуру, ніби на шахівниці. Подібно до пішака, що непомітно просувається з кожним ходом, Сервантес крокував у глиб великого палацу. Він іще не пройшов усю ту галерею, коли почав помічати рамки й полотна, полишені біля стін, розкидані по підлозі, нагадуючи про нібито рештки кораблетрощі, розсіяні по всьому палацу. Потім проминув кілька покоїв та залів, через поріг яких виднілися стоси незакінчених портретів на полицях, столах та стільцях. Мармурові сходи, що вели на горішні поверхи, були забиті подертими полотнами, на деяких відчувалися сліди люті, з якою автор нищив їх. Дійшовши до центрального атріуму, Сервантес опинився під великим снопом імлистого місячного сяйва, що сочилося крізь баню, яка вінчала палац; під нею пурхали голуби, і луна від їхніх крил ширилася коридорами та занедбаними кімнатами. Він приклякнув перед одним портретом і впізнав на полотні нечітке обличчя, незакінчений, як і інші, образ Франчески ді Парми.
Сервантес роззирнувся навкруги й побачив сотні таких самих — усі полишені, усі незавершені. І тоді зрозумів, чому ніхто вже давно не бачив майстра Джордано. Митець, у безнадійному намаганні віднайти втрачене натхнення й ухопити осяйність Франчески ді Парми, з кожним мазком почав утрачати глузд. Його божевілля залишило слід на незакінчених полотнах, розкиданих по всьому палацу, немов шматки зміїної шкури.
— Я вже давно чекаю на вас, — промовив голос за його спиною.
Сервантес обернувся. Схудлий старий з довгим сплутаним волоссям, у брудній одежі, зі склянистими почервонілими очима, посміхаючись, дивився на нього з кутка зали. Він сидів на підлозі, у компанії пляшки з вином та келиха. Маестро Джордано, один із найславетніших митців свого часу, перетворився на божевільного злидаря у власній оселі.
— Ви прийшли забрати її, правда ж? — запитав він. Сервантес не знайшов, що відповісти. Старий художник налив собі ще один келих вина й підніс його, ніби на знак тосту. — Мій батько збудував цей палац для мене, знаєте? Сказав, що він захистить мене від світу. Але хто ж захистить нас від нас самих?
— Де Франческа? — запитав Сервантес.
Художник довго дивився на нього, смакуючи вино з глузливою гримасою.
— Чи ви й справді вірите, що здобудете перемогу там, де стільки людей зазнали невдачі?
— Я не шукаю ніякої перемоги, маестро. Лише прагну звільнити дівчину, яка не заслуговує на життя в такому місці.
— Смілива шляхетність того, хто бреше навіть самому собі, — виголосив Джордано.
— Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися з вами, маестро. Якщо ви не скажете мені, де вона, я сам її відшукаю.
Джордано допив вино й кивнув.
— Я не затримуватиму вас, юначе.
Джордано підвів погляд до імлистих сходів, що вели під саму баню. Сервантес вгледівся в напівморок і побачив її. Франческа ді Парма, світлисте видіння серед пітьми, повільно спускалась, її постать була оголена й боса. Сервантес поквапився скинути плащ і накрив її, обійнявши. Безмежна печаль її погляду зустрілась із його очима.
— Йдіть звідси, шановний пане, з цього проклятого місця, доки ще є час, — прошепотіла вона.
— Піду, але у вашому товаристві.
Джордано зі свого кутка плескав цій сцені.
— Велична сцена. Опівнічні закохані на сходах у небо.
Франческа подивилася на старого художника, чоловіка, що тримав її ув’язненою протягом пів року, лагідно й без жодної ознаки озлоблення. Джордано ніжно всміхнувся, наче закоханий підліток.
— Пробач мені, серце, що я не був тим, на що ти заслуговуєш.