Я скам’янів, тимчасом як служниця скоса споглядала мене.
— Давид, а далі?
— Давид Мартін до ваших послуг, пані.
— Антонії послуг ніхто не надає, Давиде. Це вона прислуговує нам. Чи не так, Антоніє?
У тої на лиці промайнула гримаса, якої ніхто б і не побачив, окрім мене, бо я уважно придивлявся. Антонія миттєво й похмуро зиркнула на Бланку; то був погляд, повний отрути ненависті, від якого в мене кров закрижаніла, та він ураз заховався під покірливою посмішкою, а кивок засвідчив, що ніби все гаразд.
— Жовторотики, — промурмотіла вона стиха й знов пішла до книгарні, що вже відчиняла двері.
І тут Бланка націлилася присісти на сходинку порога перед під’їздом. Навіть такий селюк, як я, розумів, що оте плаття не мало торкнутися грубого закіптюженого каміння, з якого було зведене моє житло. Я зняв із себе залатану куртку й кинув її на поріг, ніби килимок. Бланка всілася на мою найкращу одежину й зітхнула, оглядаючи вулицю і перехожих. Антонія не зводила з нас очей із дверей книгарні, а я вдавав, ніби нічого не помічаю.
— Ти мешкаєш тут? — запитала Бланка.
І я, кивнувши, вказав на прилеглу кам’яницю.
— А ти?
Бланка подивилася на мене так, наче то було найдурніше питання з усіх, що вона чула за своє коротке життя.
— Ясно, що не тут.
— Тобі не подобається район?
— Тут тхне, похмуро, холодно, люди бридкі, ще й шумно.
Мені зроду не спадав на думку такий-от опис знаного досі світу, та я не знайшов твердих підстав, аби заперечити.
— А чого ж ти сюди прийшла?
— У мого батька будинок поряд із ринком Борн. Антонія приводить мене до нього майже щодня.
— А ти сама де мешкаєш?
— З мамою, у Саррії[4].
Навіть такий злидень, як я, чував про ту місцину, але, звісно, ніколи там не бував. Я уявляв її собі цитаделлю з великими будинками й липовими алеями, з розкішними каретами та тінистими садами, світом, де мешкають люди, подібні до цієї дівчини, тільки вищими. Безсумнівно, світ її був напахченим, осяйним, зі свіжим вітерцем та городянами, привабливими й мовчазними.
— А чого це твій батько мешкає тут, а не з вами?
Бланка стенула плечима, відвівши погляд. Здавалося, тема її бентежить, тож я вирішив не наполягати.
— Це лише тимчасово, — продовжила вона. — Незабаром він повернеться до нас.
— Звичайно, — сказав я, не розуміючи добре, про що ж ми говоримо, але прийнявши отой співчутливий тон, притаманний тому, хто вже народжується невдахою, тож запросто радить бути покірливим.
— Ла Рібера не така вже й погана, от побачиш. Ти звикнеш.
— Не хочу я звикати. Мені не подобаються ні цей район, ані будинок, який батько купив. У мене тут немає друзів.
Я ковтнув слину.
— Я можу стати твоїм другом, якщо хочеш.
— А хто ти?
— Давид Мартін.
— Це ти вже казав.
— Гадаю, я — той, у кого також немає друзів.
Бланка повернула голову й подивилася на мене цікаво і стримано водночас.
— Я не люблю грати у хованки або в м’яча, — попередила вона.
— Я теж.
Бланка всміхнулася й знов простягла мені руку. Цього разу я вже таки ґречненько поцілував її.
— Тобі подобаються оповідки? — спитала вона.
— Це те, що я люблю понад усе на світі.
— Я знаю деякі, що їх мало хто чув, — продовжила Бланка. — Батько пише їх для мене.
— Я теж пишу оповідання. Ну, власне, вигадую і завчаю напам’ять.
Бланка наморщила лоба.
— Ану, розкажи мені якесь.
— Просто зараз?
Вона задирливо кивнула.
— Сподіваюся, це не про принцес буде, — промовила з погрозою. — Ненавиджу принцесок.
— Ну, там з’являється одна принцеса… але вона дуже погана.
Її обличчя засяяло.
— І наскільки ж вона там погана?
Того ранку Бланка стала моєю першою читачкою, моєю першою публікою. Я як міг розказав моє оповідання про принцес та відьмаків, про чаклунство та отруйні поцілунки у світі чарів і живих палаців, які повзали по безлюддю в царстві мороку, ніби пекельні бестії. Під кінець оповіді, коли героїня тонула в крижаних водах чорного озера з проклятою трояндою в руці, Бланка назавжди визначила мою життєву путь, пустивши сльозу та — схвильована й звільнена від отого лиску панночки з пристойного дому — промурмотівши, що моя історія видалася їй пречудовою. Я віддав би життя, щоб та мить ніколи не розтанула. До прозаїчної дійсності мене повернула тінь Антонії, простягнувшись біля наших ніг.
— Ходімо вже, панночко Бланко, адже вашому батькові не подобається, коли ми запізнюємося на обід.