Сервантес хотів повести її звідти, але вона прикипіла поглядом до свого тюремника, чоловіка, що, здавалося, був на грані останнього подиху. Джордано знов наповнив келих і простягнув їй.
— Останній ковток на прощання, серце моє.
Франческа, відвівши руку Сервантеса, підійшла до Джордано й стала перед ним на коліна. Простягла долоню й погладила його помережане зморшками обличчя. Митець склепив повіки й поринув у насолоду цього доторку. Перш ніж відійти, Франческа прийняла з його рук келих і випила вино. Вона пила повільно, заплющивши очі, тримаючи келих обома руками. Потім випустила його з рук, і скло розлетілося на тисячу скалок у неї під ногами. Сервантес підтримав її, і вона заніміла. Не сподобивши художника останнім поглядом, Сервантес рушив до головних дверей палацу з дівчиною на руках. Вийшовши назовні, він побачив, що варта й слуги чекають на нього. Жоден з них не зробив і поруху, аби затримати його. Один із озброєних охоронців держав за вуздечку чорного коня, якого й підвів до Сервантеса. Той повагався, перш ніж узяти збрую з його рук. Щойно він це зробив, варта вишикувалась і мовчки споглядала його. Він осідлав коня, тримаючи перед собою Франческу. І вже рисив на північ, коли з-під бані палацу Джордано вирвалося полум’я, і римське небо забарвилося шарлатом і попелом. Вони їхали вдень, а ночі проводили в заїздах і постоялих дворах, де монети, які Сервантес знайшов у саквах, дозволили їм укриватися від холоду й підозр.
І мало проминути кілька днів, перш ніж Сервантес звернув увагу на віддих з ароматом мигдалю на губах Франчески й на темні кола, що почали вимальовуватися довкруж її очей. Щоночі, коли дівчина щиро віддавала Сервантесові свою голизну, він розумів, що це тіло поступово випаровується з його рук, що отруєний келих, яким Джордано вирішив звільнити її й себе самого від прокляття, палав у її венах і пожирав її. Під час подорожі вони зупинялись у найкращих заїздах, де лікарі й мудреці обстежували її, але їм не вдавалося розкрити причину недуги. Франческа гасла вдень, здатна заледве говорити чи підтримувати очі розплющеними, і воскресала вночі, у сутінках ліжка, очаровуючи поетові чуття й спрямовуючи його руки. Під кінець другого тижня їхньої дороги він раптом знайшов її уночі, коли вона бродила під дощем біля озера, що лежало поряд із прихистком, де вони зупинились. Дощ стікав по її тілу, а вона, розкинувши руки, підвела обличчя до неба, ніби сподівалася, що перлисті краплі, які вкрили тіло, могли вирвати з неї прокляту душу.
— Ти маєш залишити мене тут, — сказала вона йому. — Забути мене й продовжити свій шлях.
Та Сервантес, бачачи, як із кожним днем згасало світло дівчини, пообіцяв собі ніколи не сказати їй прощай і боротися, доки лишатиметься хоч іскра життя в її тілі, аби вона не згасла. Аби вона була поряд.
Коли вони перейшли Піренеї через перевал, що вів до Іберійського півострова неподалік від середземноморського узбережжя, й попрямували до Барселони, у Сервантеса вже нагромадилося сто сторінок рукопису, який він створював по ночах, спостерігаючи, як вона спить, охоплена неспокійним сном. Він відчував, що слова, образи, пахощі, якими повнилося його письмо, були тепер єдиною можливістю підтримати в ній життя. Щоночі, коли Франческа віддавалася його обіймам, а потім сну, Сервантес гарячково намагався відтворити на папері її душу через тисячу й одну фантазію. Коли за декілька днів його кінь упав замертво поблизу барселонських мурів, створена ним драма вже була закінчена, й у Франчески, здавалося, знов забився пульс і заіскрився погляд. Знов їдучи, він снив наяву, що у цьому приморському місті знайде притулок і надію, що якась дружня душа допоможе знайти того, хто надрукує рукопис, і що допіру, коли люди прочитають його історію і поринуть у створений ним усесвіт образів і віршів, Франческа, виписана чорнилом на папері, й дівчина, яка щоночі агонізує у його руках, зіллються в одну, що повернеться у світ, у якому прокляття й злидні можуть бути подолані силою слова і в якому Бог, хоч би де він ховався, дозволить йому далі жити біля неї.
Уривок із «Таємних літописів Міста проклятих» Іґнатіуса Б. Самсона. Акціонерне товариство Видавництво Баррідо і Ескобільяса, Барселона, 1924
Поховали Франческу ді Парму два дні по тому під сяйвом призахідного неба, що поволі зіслизало в море, поймаючи світлом вітрила кораблів, заякорених у гавані порту. Дівчина пустилася духу вночі на руках у Сервантеса, у кімнаті, яку вони займали на останньому поверсі старої будівлі на вулиці Широкій. Видавець Антоні де Семпере й Санчо були поряд у ту мить, коли вона востаннє розплющила очі й, усміхнувшись йому, прошепотіла: «Звільни мене».