Перед тим увечері Семпере завершив друкувати другий варіант «Поета у Пеклі» — драматичної поеми на три дії, твору пана Мігеля де Сервантеса Сааведри, і приніс один примірник, щоб показати авторові, в якого не було сил прочитати навіть своє ім’я на обкладинці. Видавець, чия родина посідала невеличку ділянку поблизу старовинних воріт Святої Матрони, поряд із вулицею Тридцяти Ключів, запропонував йому поховати дівчину на тому скромному кладовищі, де в найлютіші часи Інквізиції родина Семпере врятувала від вогнища книжки, сховавши їх у трунах, утворивши в такий спосіб щось на кшталт цвинтаря й заразом святилища книжок. Безмежно вдячний Сервантес погодився.
Наступного дня, вдруге й востаннє віддавши вогню свого «Поета у Пеклі» на піщаному морському березі, де одного дня бакаляр Сансон Карраско мав перемогти премудрого ідальго Алонсо Кіхано, Сервантес покинув місто й рушив далі, цього разу, так, зі спогадом та світлом Франчески в душі.
Мали минути чотири десятиліття, перш ніж Мігель де Сервантес знов повернувся до міста, де поховав свою наївність. Повінь нещасть, невдач і страждань пронеслася руслом його життя. Йому не дано було скуштувати й наймізернішої дещиці солодощів визнання аж майже до старості. І тоді як його обожнюваний сучасник, драматург і шукач пригод Лопе де Вега пожинав плоди слави, статків і визнання від самої юності, Сервантесові не дано було здобути лаврів, аж доки вже було запізно, бо оплески цінні, лише коли лунають своєчасно. А коли то вже зів’ялий запізнілий цвіт, то це просто кривда й приниження.
Десь на 1610 рік Сервантеса можна було вважати знаним літератором, хоча й напрочуд скромно оплачуваним, адже мерзенний метал уникав його протягом усього життя й, здавалося, не збирався змінити такої поведінки наприкінці його існування. Йдеться чи ні про іронію долі, але дослідники кажуть, що Сервантес почувався щасливим протягом тих трьох місяців 1610 року, проведених у Барселоні, та не бракує і тих, хто сумнівається, чи й справді нога його ступила бодай раз на вулиці цього міста, і тих, хто подер би на собі одіж, почувши навіть натяк на те, що бодай якась подія, розказана в цій скромній апокрифічній оповідці про кохання, мала місце хоч колись чи десь, куди не може сягнути виснажена уява якогось бездушного письмака.
Та якщо ми довіримося легенді й приймемо за чисту монету підказане фантазією та мрією[15], то можемо стверджувати, що в ті дні Сервантес проживав у невеличкій квартирі навпроти портового муру, з вікнами, відкритими світлу Середземного моря, неподалік від кімнати, де Франческа ді Парма переставилась у нього на руках, і можемо також твердити, що кожного дня він сідав там і працював над якимсь із творів, які мали здобути для нього таку славу, особливо ж за межами королівства, де йому випало народитися. Оселя, де він зупинився, була власністю його старого друга Санчо, який тепер став успішним торговцем, маючи потомство з шести дітей та гостинну вдачу, що її не позбувся, попри щоденне спілкування з нахабним світом.
— І що ж ви тепер пишете, маестро? — питався Санчо щодня, коли бачив, як Сервантес виходив на вулицю. — Моя паніматка все ще сподівається від нашого улюбленого ідальго з Ламанчі нових відважних лицарських пригод…
Сервантес обмежувався усмішкою й ніколи не відповідав на це запитання. Іноді, надвечір, він прямував до друкарні на вулиці Святої Анни, поруч із церквою, якою й далі порядкували старий Антоні де Семпере з сином. Сервантесові подобалося проводити час поміж книжок та ще не переплетених сторінок, розмовляючи з другом-друкарем, але уникаючи згадки, яка й досі лишалася живою в пам’яті обох.
Якось пізно ввечері, коли вже настав час покинути майстерню до завтрашнього дня, Семпере відіслав сина в дім і зачинив двері. Друкар здавався схвильованим, і Сервантес розумів, що другові вже від кількох днів не йшла з голови якась думка.
— На днях тут з’явився один пан і питав про вас, — повів Семпере. — Сивоволосий, із очима…
— …як у вовка, — докинув Сервантес.
Семпере кивнув.
— Це ваші слова. Він сказав, що є вашим давнім другом і що був би радий побачитися з вами, якщо ви завітали до цього міста… Не можу вам сказати, чому, та, щойно він пішов, мене охопила велика туга, і я навіть подумав, що це, мабуть, той, про кого ви розповідали нам — мені й добряку Санчо — тої нещасливої ночі у винарні поблизу базиліки Святої Марії Морської. Зайве й казати, що в нього була невеличка фігурка ангела на вилозі.