— Я гадав, що ви вже забули про ту історію, Семпере.
— Я не забуваю того, що друкую.
— Сподіваюся, вам не спало на думку зберегти примірник.
Семпере ніяково посміхнувся у відповідь. Сервантес зітхнув.
— І що ж Кореллі запропонував за ваш примірник?
— Достатньо, щоб піти на спочинок, відступити мою справу синам Себастьяна де Кормельяса й таким чином гарно все влаштувати.
— І ви йому продали його?
Замість відповіді, Семпере розвернувся, пішов у куток майстерні, де опустився на коліна й, піднявши одну з дощок підлоги, дістав обгорнутий тканиною предмет і поклав на стіл перед Сервантесом.
Письменник кілька секунд роздивлявся згорток і, коли Семпере кивнув, розмотав тканину й дістав єдиний збережений примірник «Поета у Пеклі».
— Чи я можу забрати його?
— Він ваш, — відказав Семпере. — На підставі авторства й одержання оплати за видання.
Сервантес розгорнув книжку й пробіг очима перші рядки.
— Поет — це єдине створіння, у кого з роками покращується зір, — сказав тоді.
— Підете на зустріч із ним?
Сервантес посміхнувся.
— Хіба в мене є вибір?
Кілька днів по тому Сервантес уранці, як зазвичай, вийшов на довгу прогулянку містом, хоча Санчо попередив його, що рибалки передбачали бурю на морі. Опівдні дощ линув з усією силою, а небо вкрилося чорними хмарами, які здригалися, коли спалахували блискавки й гуркотів грім, аж мури стугоніли, й здавалося, що від міста не лишиться каменя на камені. Ховаючись від грози, Сервантес зайшов до собору. Храм був порожній, і письменник сів на лаву біля бокової каплиці, залитої сяйвом сотень свічок, що розсівали довколишні сутінки. Він не здивувався, коли виявив, що поруч сидить Андреас Кореллі, дивлячись невідривно на розп’яття над олтарем.
— Роки не владні над вашою милістю, — зауважив Сервантес.
— І над вашим талантом, дорогий друже.
— Але, певно, таки владні над моєю пам’яттю, бо я, здається, забув про ту мить, коли ви і я були друзями.
Кореллі стенув плечима.
— Ось Він перед вами, розіп’ятий заради спокути людських гріхів, без ненависті в серці, а ви не здатні пробачити цьому бідоласі… — Сервантес суворо подивився на нього. — Тільки не кажіть мені зараз, що вам дошкуляє блюзнірство.
— Блюзнірство дошкуляє лиш тому, хто його проказує, знущаючись із інших.
— Я не маю на меті знущатися з вас, друже Сервантесе.
— А що ж ви маєте на меті, сіньйоре Кореллі?
— Попросити у вас пробачення?
Запала довга мовчанка.
— Пробачення просять не словами.
— Я знаю. І я пропоную вам не слова.
— Гадаю, ви не засмутитесь тим, що від почутого з ваших уст терміна «пропозиція» мій запал згасає.
— Чому ви хочете допекти мені?
— Либонь, ваша світлість втратила глузд, прочитавши забагато требників і повіривши, що ваша милість скаче по цьому падолу темряви, аби направити кривду, яку зоставив тут нам усім наш спаситель, покинувши корабель плисти за течією.
Кореллі перехрестився й посміхнувся, показавши свої гострі собачі зуби.
— Амінь, — підсумував він.
Сервантес підвівся й, віддавши уклін, зібрався піти.
— Приємне товариство, шановний арканджело[16], але за наявних обставин я віддам перевагу компанії блискавок і грому й насолоді від спокою грози.
Кореллі зітхнув.
— Вислухайте спочатку мою пропозицію.
Сервантес поволі рушив до виходу. Двері собору попереду почали повільно зачинятися.
— Цей трюк я вже бачив.
Кореллі чекав на нього біля порога, огорнутий сутінками. Яскріли лише його очі, відбиваючи полиск свічок.
— Одного разу ви втратили те, що любили найбільше — чи гадали, що любите, — в обмін на можливість створити шедевр.
— Я ніколи не мав вибору. Ви збрехали.
— Вибір завжди був у ваших руках, друже мій. І ви це знаєте.
— Відчиніть двері.
— Двері відчинені. Ви можете вийти, коли забажаєте.
Сервантес простяг руку до масивних дверей і штовхнув їх. Вітер і дощ плюнули йому в лице. Він затримався на мить, перш ніж вийти, і голос Кореллі в темряві зашепотів йому на вухо:
— Мені вас бракувало, Сервантесе. Моя пропозиція проста: візьміться знов за перо і знов розгорніть сторінки, які ніколи не повинні були полишати. Поверніть до життя ваш безсмертний твір і завершіть мандри Дон Кіхота і його вірного зброєносця задля задоволення і втіхи цього бідного читача, якого ви позбавили вашого таланту та вигадливості.