Оповідають, що коли адвокат Ескруч побачив її, то онімів, а тоді наказав Канделі вийти. Запрошена того останнього Святвечора відкинула вуаль, і адвокатові Ескручу, зістареному душею та з погаслим від гіркоти поглядом, здалося, ніби він упізнав обличчя втраченої дружини. Воно сяяло порцеляною й карміном, і коли Ескруч запитав у жінки ім’я, вона обмежилася посмішкою. За мить почулися опівнічні дзвони, і партія розпочалася. Казали пізніше, ніби адвокат був уже втомлений, ніби дав себе перемогти й ніби це Кандела, божевільна від ревнощів, запалила вогонь, що знищив шпиль, над яким по пурпуровому небу Барселони сяйнули світанкові промені. Якісь дітлахи, що зібралися довкола вогнища на площі Святого Хайме, клялися, начебто незадовго перед тим, як у вікнах аттика з’явилися язики полум’я, вони побачили, що адвокат Ескруч вийшов на балюстраду, увінчану алебастровими ангелами, і відкрив смарагдові флакони, випустивши на вітер пір’їни пари, що пролилися сльозами над терасами всієї Барселони. Вогняні змії поповзли, в’ючись, до вершечка шпиля, і тоді востаннє промайнув силует адвоката Ескруча, який, обійнявши вогненну наречену, стрибнув у прірву; їхні тіла розлетілися попелом по вітрі, перш ніж устигли розбитися об брущатку. Шпиль обвалився на зорі, немов тьмяний скелет, склавшись удвоє.
А кінець легенди такий, що за якихось кілька днів після падіння шпиля змова мовчання й забуття назавжди стерла ім’я адвоката Ескруча з літопису міста. Поети й люди духовні запевняють, що навіть сьогодні, якщо хтось спрямує очі в небо на Святвечір, то зможе споглядати примарний силует, огорнений полум’ям на тлі опівнічного неба, і побачить адвоката Ескруча, засліпленого сльозами й розкаянням, який випускає вміст першого зі смарагдових флаконів — того, на якому написано його ім’я. Але не бракує й таких, хто стверджує, що того проклятого світанку чимало людей прибігло на руїни шпиля, аби забрати собі димучий уламок, і що й досі чувати, як рештки карети Кандели торохтять по тьмавому Старому Місту, завжди вночі, у пошуках нового кандидата.
Алісія на світанку
Будинок, де я побачив її востаннє, вже не існує. На його місці височить одна з тих споруд, які не охопиш поглядом і які забруковують небо тінями. І все ж, навіть сьогодні, щоразу, як я там проходжу, пригадую ті кляті дні Різдва 1938 року, коли вулиця Рамона Мунтанера була схилом, по якому ковзали трамваї, а по боках стояли пишні будинки-палаци. На тоді я мав заледве тринадцять років і кілька сентімо на тиждень як посильний у невеличкому ломбарді на вулиці Елізабетс. Власник, пан Одон Льйофріу — сто п’ятнадцять кілограмів дріб’язковості й підозр, возсідав посеред цього базару дріб’язку, скаржачись навіть на повітря, яким дихав отой сраний безбатченко, один серед тисяч, яких випльовувала війна, кого він ніколи не називав на ім’я.
— Хлопче, та боже ж, загаси-но цю лампочку, бо не ті часи, щоб тринькати. Підлогу можна мити й при свічці, це тренує сітківку.
Так збігали наші дні — серед непевних новин про наближення до Барселони військ франкістів, чуток про стрілянину й убивства на вулицях Китайського кварталу та попереджувальних сирен під час повітряних бомбардувань. І в один із тих днів грудня 1938 року, коли вулиці були присипані снігом та попелом, я побачив її.
Вона була в білому, і здавалося, що її постать матеріалізувалася з туману, який заповнював вулиці. Вона ввійшла в крамницю й зупинилася на невеликому прямокутничку світла від вітрини, за яким починалася напівтьма приміщення. В руках у неї був згорток із чорного оксамиту, який вона, не кажучи й слова, розгорнула на прилавку. Гірлянда з перлів та сапфірів сяйнула в темряві. Пан Одон озброївся лупою й почав розглядати коштовність. Я спостерігав за сценою через щілину в дверях підсобки.
— Річ непогана, але часи не сприяють витратам, панянко. Я даю вам п’ятдесят дуро[17] і втрачаю на цьому, але сьогодні Святвечір, а людина ж не камінна.