Дівчина знов згорнула оксамитову тканину й попрямувала до дверей, навіть не змигнувши.
— Хлопче! — рикнув пан Одон. — Нумо за нею.
— Це намисто коштує принаймні тисячу дуро, — зауважив я.
— Дві тисячі, — поправив мене пан Одон. — Тож не даймо йому вислизнути від нас. Простеж за нею до самого дому. І дивись, аби ніхто не довбонув її і не обчистив. Ця теж повернеться, як і всі.
Слід дівчини вже танув у білій пелені, коли я вискочив на вулицю. Я йшов назирці лабіринтом вузьких вулиць і випотрошених бомбами та нуждою будинків, доки ми не опинилися на площі Песо де ла Паха, де ледве встиг побачити, як вона сіла у трамвай, що вже рушив угору по вулиці Мунтанера. Я побіг за трамваєм і застрибнув на задню підніжку.
Ми піднімалися вгору по вулиці, рейки чорно прокреслювалися на сніжному полотні, яке простягла хурделиця, а тим часом починало вечоріти, і небо забарвлювалося кров’ю. Коли ми доїхали до перехрестя з вулицею Травесера де Ґрасія, від холоду мені аж кістки боліли. Я вже був готовий облишити мою місію й наплести чого-небудь, щоб задовольнити пана Одона, коли побачив, що вона вийшла й попрямувала до під’їзду великого будинку. Я вискочив із трамвая й побіг заховатися за рогом. Дівчина шмигнула за огорожу саду. Я зазирнув крізь пруття й побачив, як вона йде в глиб алеї. Підійшовши до сходів, дівчина затрималась і обернулась. Я хотів утекти, але крижаний вітер уже відбив бажання діяти. Дівчина подивилася на мене з легкою посмішкою і простягла в мій бік руку. Я зрозумів, що вона сприйняла мене за жебрака.
— Іди сюди, — сказала вона.
Уже почало смеркатись, коли я пішов за нею крізь темрявий будинок. Лише слабке світіння вихоплювало з пітьми обриси деяких предметів. Книжки на підлозі й потерті штори впереміш із поламаними меблями, подірявленими картинами та темними плямами, розбризканими по стінах, ніби сліди від куль. Ми зайшли у велику залу, де містився цілий мавзолей старих фотографій, що відгонили небуттям. Дівчина опустилася на коліна в кутку біля каміна й розпалила вогонь газетами та рештками поламаного стільця. Я підійшов до вогнища й узяв з її рук чашку з прохолодним вином. Вона уклякла поряд, застигши поглядом на полум’ї. Сказала, що її звати Алісія. Шкіра її була як у сімнадцятирічної дівчини, але зраджував зосереджений бездонний погляд людини, в якої вже немає віку, а коли я запитав її, чи це були родинні світлини, вона нічого не сказала у відповідь.
Я спитав себе подумки, скільки часу вона мешкає тут, сама, заховавшись у величезному будинку, вдягнута в білу сукню, що вже розповзається по швах, продаючи за безцінь коштовності, аби вижити. Вона залишила згорток із чорного оксамиту на камінній поличці. Щоразу, коли нахилялася роздмухати вогонь, мій погляд несамохіть звертався до пакунка й уявляв намисто всередині. Кількома годинами пізніше ми почули опівнічні дзвони; ми вже сиділи, обійнявшись, біля вогню, мовчки, і я сказав собі, що, мабуть, так могла обіймати мене мати, якби я її пам’ятав. Коли полум’я почало слабшати, я захотів кинути на вугілля якусь книжку, та Алісія вихопила її у мене й почала вголос читати, аж доки нас не зморив сон.
Я пішов перед світанком; вислизнувши з її обіймів, побіг у темряві до огорожі з намистом у руках. Серце шалено калатало в грудях. Перші години того різдвяного дня я провів із двома тисячами дуро перлів і сапфірів у кишені, проклинаючи ті вулиці, повні снігу та люті, проклинаючи тих, хто покинув мене серед полум’я, аж доки мертвотне сонце простромило крізь хмари світлистий спис, і тоді я покрокував назад, до того великого будинку, тягнучи це намисто, що важило вже, немов ціла плита, і душило мене, бажаючи лише знайти її ще сплячу, заснулу назавжди, щоб повернути його на поличку над вогнищем і змогти втекти, а тоді вже не згадувати ніколи в житті її погляду й теплого голосу, єдиного чистого доторку, який я спізнав.
Двері були відчинені, а крізь щілини у стелі струменіло сріблясте світло. Я знайшов її випростаною на підлозі, вона досі тримала книжку в руках, губи були вкриті трутизною паморозі, на білому від снігу обличчі застиг погляд розплющених очей, червона сльоза застигла на щоці, і вітер, що дув крізь розчинене навстіж велике вікно, погребав її в сніговому пороху. Я залишив намисто в неї на грудях і знов вибіг на вулицю, щоб загубитися поміж мурів міських будівель, заховатися в їхньому мовчанні, тікаючи від мого відображення у вітринах через страх зустрітися з якимсь приблудою.
Незабаром, коли змовкли різдвяні дзвони, знов почулися сирени, і рій чорних ангелів розлетівся по шарлатному небу Барселони, вергаючи стовпи бомб, що, здавалося, ніколи не торкнуться землі.