— Документи покажи, — процідив він з переможним виглядом.
Я помітив, як по нас черкнуло кілька поглядів, і змарнілі фігури наддали ходу. Я придивився до агента секретної поліції. Трохи за сорок на вигляд, сімдесят кілограмів ваги й ледь зсутулений. З-під чорного шарфа виднілося кілька сантиметрів горла. Черкнути коротким лезом — і менш як за секунду трахея та яремна вена перетнуті, він, і звуку не видавши, валиться на землю, і крізь його пальці на брудне сніжне покривало під ногами витікає життя. Чоловіки, як оцей, мають сім’ї, а я маю справи. Я натяг на обличчя посмішку й дістав документ із міністерською печаткою. Зухвальство як вітром здуло, і він тремтячими руками повернув мені посвідку.
— Прошу мені вибачити, пане. Я не знав…
— Іди собі.
Агент закивав і притьмом зник за першим-таки рогом. Дзвони Святої Марії калатали в мене за спиною, коли я під снігопадом знов рушив до вулиці Фернандо, аби перетворитися на одного із сірих перехожих у сірій людській повені, що почала затоплювати вулиці того зимового ранку. Один такий був метрів за двадцять позаду, йшов назирці за мною від Французького вокзалу, певно, переконаний, що я не помітив його присутності. Я відірвався й загубився у тій зручній попелястій анонімності, в якій убивці — професіонали чи просто любителі — йшли, одягнуті бухгалтерами або стажерами, а потім перейшов через бульвар Рамблас до готелю «Схід». Адміністратор одразу мене впізнав і начепив на обличчя посмішку. Крізь прочинені скляні двері ресторану вилущувалися звуки розстроєного піаніно.
— Пан бажає собі номер 406?
— Якщо він вільний.
Я заповнив реєстраційну картку, а адміністратор тим часом підкликав посильного, щоб він узяв мою валізу й супроводив мене до номера.
— Я знаю дорогу, дякую.
Один позирк адміністратора — і посильний позадкував.
— Коли є щось, аби зробити панове перебування в Барселоні приємнішим, тільки натякніть.
— Що зазвичай, — відказав я.
— Так, пане. Будьте певні.
Я вже йшов до ліфта, коли раптом спинився. Адміністратор далі сидів за стійкою зі скам’янілою посмішкою.
— Чи зупинився в готелі пан Санабрія?
Він тільки очима кліпнув, та мені й цього було достатньо.
— Від певного часу ми вже не тішимося відвідинами пана Санабрії.
Номер 406 виходив вікнами на бульвар Рамблас, з висоти п’ятого поверху відкривався божественний вид на примару зниклого міста, яка була приречена на спогади про передвоєнні роки. Моя тінь чекала мене внизу, зіщулившись під навісом одного з кіосків. Я опустив жалюзі, зануривши кімнату в сріблясто-сіру напівтемряву, і витягся на ліжку. За стінами повзали звуки міста. Я дістав із валізки револьвер і, з пальцем на спусковому гачку, схрестив руки на грудях та заплющив очі. Поринув у тривожний багнистий сон. За кілька годин чи хвилин мене розбудили чиїсь вологі губи, торкнувшись моїх повік. Гаряче тіло Кандели простяглося на ліжку, її блідаві пальці розстібали одяг, а шкіра білим цукром відсвічувала у відблиску нічних ліхтарів за вікном.
— Стільки часу, — прошепотіла вона, забираючи з рук револьвер і кладучи його на нічний столик. — Якщо хочеш, я можу залишитися на цілу ніч.
— У мене робота.
— Але ж ти знайдеш хвилинку і для твоєї Кандели.
Три роки відсутності не стерли з моїх долонь спогад про тіло Кандели. Нові часи та повернення до вишуканих готелів добре позначилися на ній. Її груди пахтіли дорогими парфумами, а стегна, обтягнуті в оті шовкові панчохи, що вона замовляла собі в Парижі, виказували якусь нову пружність. Кандела віддавалася спокійно й досвідчено, доки я не наситився й не відкинувся набік. Я почув, як вона пройшла до лазнички й відкрила воду. Сів на ліжку й простяг руку по конверт із грошима у валізці. Я потроїв її звичайний тариф і залишив складені вдвоє банкноти на комоді. Потім випростався на ліжку й споглядав, як Кандела підходить до вікна й розчиняє віконниці. Сніжинки, падаючи за вікном, вимальовувалися цятками тіні на її голій шкірі.