— Ти що?
— Мені подобається дивитись на тебе.
— Чому не питаєш, де він?
— А хіба ти скажеш?
Вона підійшла до ліжка й присіла на краю.
— Я не знаю, де він. Я його не бачила. Це правда.
Я тільки кивнув у відповідь. Кандела перевела погляд на гроші на комоді.
— У тебе добре йдуть справи, — промовила тоді.
— Не скаржуся.
Я почав одягатись.
— Уже йдеш?
Я не відповів.
— Тут з лихвою аж за цілу ніч. Якщо хочеш, я чекатиму на тебе.
— Я повернуся пізно, Кандело.
— А я не поспішаю.
Я познайомився з Роберто Санабрією одного вечора 1917 року. Місто розпливалося в тумані й люті серпня. Удосвіта почулися постріли, як майже щоночі. Я спустився на бульвар Борн набрати води у фонтані. Почувши постріли, побіг сховатися у під’їзді будинку на вулиці Монкада. Санабрія лежав у чорній калюжі — липкій плямі, що розтікалася в мене під ногами, на вході до тої вузької щілини між старими будинками, яку дехто ще називав Мушиною вулицею. У його руках димився револьвер. Я підійшов, і він посміхнувся скривавленими губами.
— Спокійно, хлопче, у мене життів більше, ніж у кішки.
Я допоміг йому підвестися й, підтримуючи його доволі важке тіло, провів до під’їзду на вулиці Старих Лазень, де нас зустріло бабище траурного вигляду з лускатим лицем. Санабрія зазнав два поранення в живіт і втратив стільки крові, що його шкіра набула воскового кольору, але він не переставав усміхатися мені, поки якийсь коновал, що смердів мускатом, промивав йому рани оцтом і спиртом.
— За одне я твій боржник, хлопче, — промовив він, непритомніючи. Санабрія мав пережити ту ніч і ще багато інших, сповнених пороху й заліза. Це були дні, коли барселонські газети рясніли репортажами, що волали про вбивства на вулицях. Синдикати найманих убивць процвітали. Життя й далі коштувало так само мало, як і завжди, але смерть ніколи ще не була такою дешевою. І саме Санабрія, коли я виріс, навчив мене справи.
— Якщо тільки ти не хочеш померти поденником, як твій батько.
Убивати — це необхідність, а ліквідувати — мистецтво, вважав він. Його улюбленими знаряддями були револьвер та ніж із коротким кривим лезом, який використовують матадори на арені на завершення змагання — різкий, точний удар. Санабрія навчив мене, що людині слід стріляти тільки в лице або в груди, по змозі з відстані двох метрів. Він був професіоналом із принципами. Не прибирав жінок чи старих. Як багато інших, убивати навчився на війні в Марокко. Повернувшись до Барселони, розпочав кар’єру в лавах убивць із ФАІ[20], але швидко зрозумів, що Асоціація працедавців платить краще, і ця робота не засмічена гучними заявами. Йому подобалися водевільні вистави та повії, форми дозвілля, які він мені прищеплював із батьківською наполегливістю й певною академічністю.
— У світі немає нічого певнішого від добрячої комедії та добрячої повії. Ніколи не зневажай їх і ніколи не почувайся вищим за них.
Саме Санабрія познайомив мене із сімнадцятирічною Канделою, самою спокусою, покликаною працювати в розкішних готелях та кабінетах міської адміністрації.
— Ніколи не закохуйся у те, що не має ціни, — радив Санабрія.
Якось я запитав його, скількох людей він убив.
— Двісті шість, — відповів він. — Але настають сприятливіші часи.
Мій ментор мав на увазі війну, яка вже витала в повітрі, ніби сморід від переповненої каналізації. Перед самим літом 1936 року Санабрія сказав мені, що часи міняються, і невдовзі нам доведеться залишити Барселону, бо місто здригалося, ніби в його серце встромлено кіл.
— Смерть, яка завжди ходить за золотом, переміщається до Мадрида, — зауважив він. — А ми — з нею. Це питання часу.
Справжнє процвітання почалося із завершенням війни. Коридори влади корчилися в новому павутинні, і, як мій учитель і передбачив, мільйон убитих[21] ледве починав гамувати спрагу ненависті, що своєю гнилизною затопила вулиці. Старі зв’язки в Асоціації працедавців Барселони широко розчинили нам двері.
— Зав’язуємо з убивствами всяких бідаків у громадських убиральнях за тридцять сентимо, — об’явив Санабрія. — Відтепер починаємо обробляти якісних клієнтів.
Це були майже два неймовірні роки, працьовиті й наділені надзвичайною пам’яттю уми складали нескінченні списки людей, які не заслуговували на життя, нещасних, чиє дихання отруювало непідкупний дух нової епохи. Дюжини тремтячих душ ховалися по злиденних квартирах, боячись денного світла й не знаючи, що вони вже живі мерці. Санабрія навчив мене не слухати їхніх благань, плачу й скиглень, розчереплювати їхні голови одним пострілом упритул, межи очі, перш ніж вони встигнуть запитати, за що. Смерть чекала на них на станціях метро, на темних вулицях та в нічліжках без води й світла. Викладачі чи поети, солдати чи інтелектуали — усі впізнавали нас, ледве поглянувши в очі. Дехто помирав без страху, спокійно, з поглядом ясним і спрямованим у очі вбивці. Я не пам’ятаю ні їхніх імен, ні що вони такого зробили, аби заслужити на смерть від моїх рук, але пам’ятаю їхні погляди. Я швидко втратив рахунок чи принаймні хотів його втратити. Санабрія, що вже почав відчувати тягар літ та шрамів, аби й далі займатися справою, відступив мені найвишуканіші замовлення.