— Уже кості риплять. Відтепер обмежуся дешевими клієнтами. Треба вміти зупинятися.
Зазвичай я зустрічався з кур’єром у чорних окулярах на тій самій лавці в парку Ретіро раз на тиждень. Завжди були конверт і новий клієнт. Гроші накопичувалися на рахунку в банківському відділенні на вулиці О’Донелла. Єдине, чого Санабрія мене не навчив, це те, що його робити з тими банкнотами — гладенькими, запашними, лискучими, щойно випущеними монетним двором.
— Чи колись перестануть надходити замовлення? — запитав я його якось.
Це був єдиний раз, коли кур’єр зняв окуляри. Очі в нього були сірі, як і душа, мертві й порожні.
— Завжди є такі, хто не адаптується до прогресу.
Сніг падав і далі, коли я вийшов на Рамблас. Це була майже крижана порохнява, яка не тужавіла й гойдалася під вітерцем світлистими іскрами, що спалахували від подиху. Я попрямував до вулиці Нової, що тепер перетворилася на темний тунель, оточений з боків забутими остовами закинутих танцювальних залів та примарних сцен мюзикхолу, які ще два роки тому перетворювали її на гамірний до зорі осяйний проспект. Хідники тхнули сечею та вуглем. Я пройшов по вулиці Ланкастера до номера 13. Пара старих ліхтарів на фасаді ледве розсіювала темряву, та цього було досить, щоб розгледіти об’яву, прибиту на почорнілих дерев’яних дверях під’їзду.
ТЕАТР ТІНЕЙ
знов у Барселоні після переможного
світового турне представляє новий грандіозний
спектакль із маріонетками та механічними ляльками,
а також унікальною загадковою появою
зірки Паризького мюзикхолу Мадам Ізабель
з її захопливим «Танцем опівнічного ангела».
Вхід щоночі о 12 год.
Я двічі стукнув кулаком, почекав і постукав знову. Минуло близько хвилини, доки я почув кроки по той бік дверей. Дубова дверина прочинилася на кілька сантиметрів, і показалось обличчя жінки зі сріблястим волоссям та чорними зіницями, які мало не випирали з рогівки. Золотисте світло лилося зсередини.
— Ласкаво просимо до Театру тіней, — промовила вона.
— Я шукаю пана Санабрію, — сказав я. — Гадаю, він чекає на мене.
— Вашого друга тут немає, та якщо ви хочете увійти, то спектакль от-от розпочнеться.
Я подався за дамою крізь вузький коридор, що вів до сходів, які спускалися у сутерени будинку. Дюжина порожніх столиків стояла тут і там у партері. Стіни були обтягнуті чорним оксамитом, а списи світла від рампи пронизували імлистий простір зали. Пара млявих відвідувачів стояла в напівсутінках, що огортали партер. Шинквас із напоями, оздоблений матовими дзеркалами, та заглибина для піаніста, потонулого в мідному світлі, доповнювали панораму. На спущеній шарлатній завісі була вишита маріонетка в костюмі Арлекіна. Я сів за столик у партері навпроти сцени. Санабрія обожнював маріонеткові вистави. Він любив казати, що вони найбільше скидалися йому на звичайних людей.
— Навіть більше, ніж повії.
Бармен налив мені келишок того, що, за моїм припущенням, мало бути бренді, й мовчки відійшов. Я запалив сигарету й чекав, доки згаснуть вогні. Коли запала справжня пітьма, складки шарлатної завіси плавно відслонили сцену. Фігура ангела-нищителя спускалася повільно на сріблистих мотузах на сцену, б’ючи чорними крилами в подувах блакитної пари.
Коли я в потязі до Барселони розкрив конверт із грошима та вказівками й почав читати машинописні сторінки, то вже знав, що цього разу не буде світлини клієнта. У цьому не було потреби. У ту ніч, коли ми із Санабрією покидали Барселону, мій учитель, своїми руками зупиняючи кров, що юшила в мене з грудей, пильно подивився мені в очі й посміхнувся.