— Пан міністр безмежно вдячний за ваше неоціненне співробітництво.
— Але не певний у моєму мовчанні.
— Тепер тяжкі часи. Батьківщина вимагає від нас великих жертв, друже мій.
Я накрив тіло Кандели простирадлом, окрашеним її кров’ю.
— Ви ніколи не називали мені вашого імені, — сказав я, повернувшись до нього спиною.
— Хорхе, — відповів кур’єр.
Я вмах обернувся; лезо кинджала було просто промінчиком світла у мене в пальцях. Удар розітнув йому черево просто посередині. Перший постріл із револьвера пробив мені ліву руку. Другий поцілив у шишку на одній з опор ліжка, яка розлетілася водоспадом димучих трісок. На ту хвилю лезо ножа, який так любив Санабрія, вже встигло розітнути горло кур’єра, що лежав тепер, захлинаючись кров’ю, його долоні, обтягнуті рукавичками, відчайдушно намагалися утримати голову на карку. Я витяг револьвер і вставив йому в рот.
— У мене немає друзів.
Того самого вечора я сів на зворотний потяг до Мадрида. Рука ще кривавилась; біль, скалка вогню, встромлена в пам’ять. А щодо іншого, то будь-хто сприйняв би мене за звичайну людину в сірому, одну з легіону сірих людей, підвішених на невидимих нитках, на тлі вкраденого сьогочасся. Сидячи самотньо в купе з револьвером у руці й задивившись у вікно, я спостерігав ту нескінченну чорну ніч, що лилася над безоднею скривавленої землі нашої країни. Лють Санабрії буде моєю, а шкіра Кандели — моїм світлом. Наскрізна рана в руці ніколи не перестане кривавити. Розгледівши в перших променях світанку безмежне плоскогір’я на під’їзді до Мадрида, я всміхнувся сам до себе. За кілька хвилин мої кроки загубляться в незглибимому міському лабіринті. Як завжди, мій наставник, навіть уже перебуваючи далеко звідси, вказав мені шлях. Я розумів, що газети, найпевніше, про мене не писатимуть, що в історичних книжках спробують поховати моє ім’я серед гасел і химер. Менше з тим. Що далі, то ставатиме більше нас, людей у сірому. Незабаром ми сидітимемо поряд із вами — у кафе, в автобусі, читаючи газету чи журнал. Довга ніч історії допіру розпочиналася.
Жінка з туману
Я ніколи не зізнався в цьому, але житло знайшов просто дивом. Лаура, цілунок якої був, неначе у танго, працювала секретаркою адміністратора винайму вторинного житла. Я познайомився з нею одної липневої ночі, коли небо палало імлою та відчаєм. Я спав просто на лавці одної з площ, коли мене розбудив доторк чиїхось губ. «Тобі потрібне житло?» Лаура повела мене до під’їзду. Будинок був одним із цих чистих тобі вертикальних мавзолеїв, що заворожують старе місто, — не будинок, а лабіринт із гаргулів та реставраційних латок і надбудов, на під’їзді якого була викарбувана дата — 1866. Майже навпомацки я пішов за нею вгору сходами. Від наших кроків будівля рипіла, наче старий корабель. Лаура не спитала в мене про жоден документ чи довідку. Ну то й слава Богу, бо в тюрмах не дають ні першого, ні другого. Піддашшя було розміром з мою камеру, така собі кімнатка на висоті тундри дахів. «О, годиться», — сказав я. Правду кажучи, по трьох роках ув’язнення я вже не відчував запахів, а голоси, що долинали крізь мури, — то взагалі річ звична. Лаура приходила майже щоночі. Її холодна шкіра й туманний віддих були єдиним, що не обпікало того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала вниз по сходах. День я використовував, аби подрімати. Сусідам по сходах була притаманна ця сумирна люб’язність, яку породжують злидні. Я нарахував шість родин — усі з дітьми та старими, що тхнули сажею й перекопаною землею. Найбільше мені подобався пан Флор’ян, що мешкав саме піді мною й на замовлення розмальовував ляльок. Кілька тижнів я не виходив з будинку. Павуки заснували арабесками мої двері. Пані Луїса з третього поверху завжди приносила мені щось поїсти. Пан Флор’ян позичав старі часописи й викликав на двобій у доміно. Малеча на сходах просила погратися в хованки. Уперше в житті я почувався бажаним, майже дорогим гостем. Опівночі Лаура приносила мені свої дев’ятнадцять років, огорнуті білим шовком, і віддавалася, наче востаннє. Я кохав її до світанку, висотуючи з її тіла те, що в мене вкрало життя. Потім я снив чорно-білими снами, що були, немов пси й грішники. Навіть таким покидькам життя, як я, вділяється дрібочка щастя в цьому світі. Те літо було моїм. Коли наприкінці серпня прийшли чиновники з міської ради, я подумав, що то поліція. Інженер, що займався знесенням старих будинків, сказав мені, що не має нічого проти самосельців, але, хоч йому й дуже прикро, вони мусять знести будинок. «Тут, певно, якась помилка», — сказав я. Всі глави свого життя починалися з цієї фрази. Я побіг сходами вниз до кабінету адміністратора, щоб знайти Лауру. Там я знайшов тільки вішак та на пів долоні пилюки. Піднявся у квартиру пана Флор’яна. У темряві гнили п’ятдесят ляльок без очей. Обійшов увесь будинок у пошуках хоч би когось із мешканців. Мовчазні коридори тяглися, завалені непотребом та уламками. «Юначе, цей будинок виведено з експлуатації ще 1939 року, — поінформував мене інженер. — Бомба, що вбила самосельців, непоправно пошкодила всю структуру будівлі». Ми полаялися. Мабуть, я штовхнув його вниз по сходах. Цього разу суддя просто розкошував. Старі товариші зберегли за мною койку: «Та ти все одно завжди повертаєшся». Ернан, що працював у бібліотеці, знайшов газетну вирізку з повідомленням про бомбардування. На світлині тіла були вишикувані в соснових трунах, понівечені шрапнеллю, та все-таки впізнавані. По брущатці розплився кривавий саван. Лаура вдягнута в біле, руки схрещені на розпанаханих грудях. Минуло вже два роки, але в тюрмі живеш спогадами й від них же вмираєш. Охоронці думають, що вони дуже хитрі, та вона знає, як обдурити всі контролі. Її губи будять мене опівночі. Вона переказує мені вітання від пана Флор’яна та інших. «Ти мене завжди кохатимеш, правда ж?» — запитує моя Лаура. І я кажу їй, що так.