Ґауді на Мангеттені
По кількох роках, споглядаючи, як жалобний кортеж мого вчителя рухався по проспекту Ґрасія, я пригадав той рік, коли познайомився з Ґауді, і моя доля змінилася назавжди. Тої осені я прибув до Барселони, бажаючи вступити в школу архітектури. Моя мрія завоювати місто архітекторів залежала від стипендії, яка заледве покривала видатки на вступні процедури й кімнату в пансіоні на вулиці Кармен. На відміну від співучнів, убраних, як паничі, моя одіж обмежувалась успадкованим від батька чорним костюмом — п’ятьма розмірами ширшим і двома коротшим, ніж треба. У березні 1908 року мій куратор, пан Жауме Москардо, покликав мене до свого кабінету, аби оцінити мої успіхи і, підозрюю, мій жалюгідний вигляд.
— Мірандо, ви схожі на жебрака, — прорік він. — Воно, звичайно, вдівши жупан, ти ще не пан, та поміж архітекторів ведеться інакше. Якщо у вас сутужно з грошима, мабуть, я зможу допомогти вам. Тут серед професури подейкують, ніби ви юнак тямущий. Скажіть-но, що ви знаєте про Ґауді?
«Ґауді». На саму тільки згадку про це ім’я мене дрижаки хапали. Я зростав, мріючи про його неймовірні склепіння, про його неоготичні стрімчаки та його футуристичний примітивізм. Ґауді й був причиною мого бажання стати архітектором, а моїм найбільшим прагненням, після того, звісно, щоб не вмерти від виснаження протягом навчання, було змогти увібрати в себе хоч би тисячну частку диявольської математики, з якою архітектор з Реуса[22], цей сучасний Прометей, розраховував креслення своїх творінь.
— Я — найбільший його обожнювач, — тільки й зміг відповісти.
— Оцього я й боявся.
Я відчув у його голосі оту нотку поблажливості, з якою вже тоді зазвичай говорили про Ґауді. Скрізь лунали вже погребальні дзвони по тому, що дехто звик називати модернізмом, а інші — просто викликом доброму смакові. Нова гвардія снувала доктрину ощадливості, натякаючи, що оті барокові божевільні фасади, які з роками таки ж і створять обличчя міста, мали бути піддані публічному розп’яттю. Ґауді починав поставати в очах тої публіки божевільним безшлюбним відлюдьком, просвітленим, що зневажає гроші (найнепростиміший з його гріхів), одержимим лише ідеєю побудови фантасмагоричного собору, в крипті якого він проводив більшу частину часу, одягнутий, ніби жебрак, снуючи плани, що кидали виклик геометрії, і переконаний, що єдиним його клієнтом є Всевишній.