— Ґауді з’їхав з глузду, — повів далі Москардо. — Тепер він збирається розмістити статую Богородиці розміром із Родоського колоса на даху будинку Міла[23] посеред проспекту Ґрасія. Té collons[24]. Але божевільний чи ні — і нехай це лишиться між нами, — не було й ніколи не буде такого архітектора, як він.
— Я вважаю так само, — наважився промовити я.
— Ну, тоді ви розумієте, що не варто вам і пробувати стати його наслідувачем.
Поважний професор, певно, прочитав досаду в моєму погляді.
— Але ви можете принаймні стати його помічником. Один із братів Льїмонів[25] казав, що Ґауді потребує кого-небудь, хто говорить англійською; не питайте мене, для чого. Хоча насправді йому треба перекладача з іспанської, бо оцей телепень відмовляється говорити інакше, окрім як каталонською, особливо коли його представляють міністрам та королівським донечкам і синочкам. Я зголосився підшукати кандидата. Ду лью іспік інґліч, Мірандо?
Я ковтнув слину й замолився до Макіавеллі — святого покровителя швидких рішень.
— А літел.
— Ну, тоді конґратулейксонс, і нехай вам пощастить устигнути покаятися перед зустріччю з Господом.
Того самого дня, надвечір, я вирушив до Храму Святого Сімейства, у крипті якого Ґауді мав майстерню. У ті роки Енсанче[26] закінчувався на рівні проспекту Святого Хуана. А далі розгорталося марево полів, фабрик та поодиноких будинків, що височіли, немов самотні вартові на візирних нитках майбутньої Барселони. Невдовзі в сутінках окреслилися шпилі апсиди храму — кинджали, спрямовані в шарлатне небо. На вході до будівлі на мене чекав охоронець із гасовим ліхтарем. Я рушив за ним крізь портики та арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Увійшов до крипти, відчуваючи, як серце стукотить аж у скронях. Цілий парк фантастичних створінь хилитався в сутіні. У центрі майстерні чотири скелети звисали з-під склепіння у такому собі зловісному балеті уроку анатомії. Під цим примарним сценічним механізмом я вгледів сивого чоловічка з найблакитнішими очима, які коли-небудь зустрічав, чий погляд бачив те, що інші можуть лише снити. Він відклав зошит, у якому щось креслив, і всміхнувся до мене. Це була дитяча, магічна й таємнича усмішка.
— Москардо, певно, сказав вам, що в мене не всі вдома й що я ніколи не говорю іспанською. Говорити — таки говорю, хоча тільки тоді, коли треба щось заперечити. А от англійською я й справді не розмовляю, а в суботу відпливаю до Нью-Йорка. Vostè sí que el parla l’anglès, oi, jove?[27]
Того вечора я відчув себе найщасливішою людиною у всесвіті, бо спілкувався з Ґауді, а він розділив зі мною свою вечерю: пригорщу горіхів та листя салату з оливковою олією.
— Чи ви знаєте, що таке хмарочоси?
За браком власного досвіду, я струсив порох з відомостей, що подали нам на факультеті про Чиказьку школу, алюмінієві каркаси та найсучасніший винахід — ліфт Отіса.
— Бридня, — обірвав мене Ґауді. — Хмарочос — це просто собор для людей, що, замість вірити в Бога, вірять у гроші.
Так я дізнався, що Ґауді дістав від одного магната пропозицію побудувати хмарочос посеред острова Мангеттен і що моїм завданням було виступити в ролі перекладача на зустрічі Ґауді із загадковим можновладцем, яка мала відбутися за кілька тижнів у готелі «Волдорф-Асторія». Три наступні дні я провів, замкнувшись у своїй кімнаті й переглядаючи, немов навіжений, граматики англійської мови. У п’ятницю, на світанку, ми сіли на потяг до Кале, де мали переплисти через Ла-Манш до Саутгемптона, а там зійти на борт «Лузітанії». Щойно ми опинилися на борту лайнера, Ґауді усамітнився у своїй каюті, засмучений ностальгією за рідною землею. Він не виходив аж до вечора наступного дня, коли я натрапив на нього на носі корабля, де він сидів, споглядаючи, як сонце спливає кров’ю на небокраї, розвогненому сапфіром і міддю. «Això sí que és arquitectura, feta de vapor i de llum. Si vol aprendre, ha d’estudiar la natura»[28]. Подорож перетворилася для мене на прискорений і променистий курс навчання. Щовечора ми походжали по палубі й розмовляли про плани та мрії, і навіть про життя. За браком іншого товариства й, мабуть, відчуваючи просто релігійне обожнювання, яке він викликав у мені, Ґауді обдаровував мене своєю дружбою й показав мені вже зроблені начерки свого хмарочоса — справжнього вагнерівського шпиля, який, утілений у життя, міг би стати найчудеснішим творінням, збудованим колись людською рукою. Від ідей Ґауді забивало подих, та, попри це, я не міг не помітити, що в його голосі не було ні пристрасті, ні інтересу, коли він пояснював цей проєкт. Увечері напередодні прибуття я насмілився поставити йому питання, що мучило мене, відколи ми знялися з якоря: чому він забажав ув’язатися в проєкт, що мав відняти в нього місяці чи й роки, далеко від рідної землі й насамперед від витвору, що перетворився на мету його життя? «De vegades, per fer l’obra de Déu cal la mà del dimoni»[29]. Тоді Ґауді зізнався мені, що, коли він погодиться звести оту вавилонську вежу в серці Мангеттена, його клієнт зобов’язувався покрити видатки на завершення Святого Сімейства. Досі пам’ятаю його слова: «Déu no té pressa, però jo no viuré per sempre…»[30].
26
Каталонською Ашампла (розширення, продовження) — на кінець ХІХ ст. район нових забудов у Барселоні.
28
«Оце справжня архітектура, зроблена з пари та світла. Якщо хочеш навчитися її, маєш вивчати природу» (