Ми прибули до Нью-Йорка надвечір. Зловісний туман повзав поміж висоток Мангеттена — гігантського міста, що губило само себе, тікаючи під пурпуровим грозово-сірчастим небом. На причалі району Челсі на нас чекав чорний автомобіль, що повіз нас крізь похмурі каньйони до центру острова. З-поміж бруківки спіралями вилася вгору пара, а трамваї, авто й усілякі громохкі засоби пересування роями люто мчали крізь це місто пекельних вуликів, нагромаджених над історичними будинками. Ґауді похмуро споглядав це видовище. Шаблі кривавого світла з-під хмар пронизували місто, коли ми в’їхали на П’яту Авеню й угледіли обрис «Волдорф-Асторії» — такого собі мавзолею з мансард та веж, на попелищі яких за двадцять років височітиме Емпайр-Стейт-Білдінґ. Директор готелю вийшов нам назустріч, аби привітати особисто, і повідомив, що магнат прийме нас надвечір. Я шпарко перекладав, а Ґауді обмежувався покивуванням. Нас відвели до розкішного номера на сьомому поверсі, звідки можна було споглядати, як усе місто занурюється в сутінки.
Я дав носієві добрі чайові й у такий спосіб дізнався, що наш клієнт мешкав у розкішному номері на останньому поверсі й ніколи не виходив з готелю. Коли я спитав, що він за один і який на вигляд, розсильний відповів, що ніколи його не бачив, і дременув чимдуж. Коли надійшла година нашої зустрічі, Ґауді підвівся й сумно глянув на мене. Одягнутий у шарлатну уніформу ліфтер чекав на нас у кінці коридору. Поки ми їхали вгору, я помітив, що Ґауді бліднув, ледве здатний втримати в руках течку з ескізами.
Ми вийшли в оздоблений мармуром вестибюль, від якого вела довга галерея. Ліфтер зачинив двері за нашими спинами, і світло кабіни зникло углибині. І тоді я побачив полум’я свічки, що наближалося до нас по коридору. Її тримала струнка фігура, одягнута в біле. Довге чорне волосся облямовувало обличчя, блідіше за спомин, а на ньому — двоє блакитних очей, які встромлялися в саму душу. Двоє очей, таких самих, що і в Ґауді.
— Welcome to New York.
Нашим клієнтом виявилася жінка. Молода жінка бентежної краси, яку аж боляче було споглядати. Вікторіанський хроніст описав би її як ангела, та я не бачив нічого ангельського в її поставі. Рухи її були, наче в кішки; посмішка — немов у плазуна. Пані повела нас до зали, напівосвітленої свічками, що палали буремним сяйвом. Ми сіли. Ґауді почав показувати один за одним свої начерки, а я перекладав його пояснення. Годину чи вічність по тому пані встромила в мене погляд і, облизнувши кармінові губи, дала зрозуміти, що тут я мав залишити її віч-на-віч із Ґауді. Я скоса зиркнув на маестро. Ґауді незворушно кивнув.
Стримуючи мій інстинкт, я підкорився і вийшов до коридору, де вже розчинялися двері ліфта. Затримався на хвильку, аби озирнутися, й угледів, як пані схилялася над Ґауді, беручи — з безмежною ніжністю — його обличчя в долоні й цілуючи його в губи. Саме тоді ніби подих блискавки світнув у темряві, і мені на мить здалося, що поряд із Ґауді була не пані, а темна фігура мерця з великим чорним псом, що простягся біля її ніг. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері ліфта, були сльози на обличчі Ґауді, що палали, наче ядучі перлини. Повернувшись у номер, я простягся на ліжку, моя свідомість задихалася від нудоти, і я провалився в сон без сновидінь.
Коли перші промені торкнулися мого обличчя, я побіг до кімнати Ґауді. Ліжко було не розстеленим, не було й ознак перебування маестро. Я спустився до адміністрації спитати, чи хтось знає щось про нього. Швейцар сказав, що за годину перед тим він бачив, як той вийшов і попрямував кудись угору по П’ятій Авеню, де його мало не збив трамвай. Не можучи собі цього пояснити, я одразу здогадався, де точно зможу його знайти. Я пробіг десять кварталів до собору Святого Патріка, ще порожнього о такій ранній годині.
З порога вгледів постать маестро, який укляк перед олтарем. Я підійшов і сів поряд. Мені здалося, що його обличчя постаріло на двадцять років за цю ніч, набувши отого відсутнього виразу, що буде притаманним йому до кінця його днів. Я запитав, хто була та жінка. Ґауді розгублено подивився на мене. І тоді зрозумів, що лише я бачив пані в білому, і хоча не насмілився навіть припустити, а що ж бачив сам Ґауді, усе одно був певен, що він бачив те саме. Того ж вечора ми сіли на зворотний рейс. Споглядали, як Нью-Йорк тане на небокраї, аж раптом Ґауді дістав течку зі своїми ескізами й пожбурив її за борт. Переляканий, я запитав, що ж тепер буде з коштами, необхідними для завершення робіт у Святому Сімействі. «Déu no té pressa i jo no puc pagar el preu que se’m demana»[31].